Проєкт Нової Конституції України

Преамбула

Стаття 1. Конституція як суспільний договір

Ми, Український народ — громадяни України, відповідальні перед минулими, живими і прийдешніми поколіннями, утверджуємо цю Конституцію як суспільний договір.

Стаття 2. Історична пам’ять і право на державу

Пам’ятаючи століття боротьби за свободу, державність, мову, землю, культуру і право бути собою; схиляючись перед жертвою всіх, хто боронив і боронить Україну; усвідомлюючи ціну незалежності та небезпеку її втрати, ми підтверджуємо незворотне право українського народу на власну державу.

Стаття 3. Простір української державності

Україна є простором історичної пам’яті, людської гідності, української мови, культури, землі, свободи, відповідальності й майбутнього.

Стаття 4. Людина і держава

Ми утверджуємо людину, її життя, гідність, свободу, безпеку і право на розвиток найвищою цінністю держави. Держава не може бути вищою за людину, але людина не може бути байдужою до долі держави, яка захищає її свободу, дім, мову, землю і майбутнє її дітей.

Стаття 5. Народ як джерело влади

Ми проголошуємо, що народ України є постійним і безпосереднім джерелом влади. Жодна посадова особа, партія, орган влади, економічна група чи зовнішня сила не можуть привласнити собі право говорити від імені України всупереч волі народу і Конституції.

Стаття 6. Образ Української держави

Ми засновуємо Україну як державу української національної самобутності, прав людини, сильних громад, відповідальної влади, незалежного суду, соціальної гідності, захищеної землі, відкритого народовладдя, обороноздатності та справедливого розвитку.

Стаття 7. Основні цінності Української держави

Ми визнаємо основними цінностями Української держави: гідність і свободу людини; незалежність і територіальну цілісність України; українську мову, культуру та історичну пам’ять; життя і безпеку громадян; справедливість і верховенство права; відповідальність влади перед народом; захист дітей, родини і майбутніх поколінь; захист землі, природних ресурсів і національного багатства; доброчесність у публічній владі; солідарність громадян у захисті держави та спільного блага.

Стаття 8. Мета прийняття Конституції

Ми приймаємо цю Конституцію, щоб зберегти Україну, її незалежність, мову, культуру, землю, свободу і державність; захистити людину, дитину, родину, громаду і народ; утвердити відповідальну владу, справедливий закон і реальне народовладдя; відкрити шлях для гідної реалізації кожного громадянина; повернути українців світу до спільного творення держави; і передати майбутнім поколінням сильну, вільну, справедливу та самобутню Українську державу.

Розділ I. Основи української державності

Стаття 1. Україна як держава

Україна є суверенною, незалежною, демократичною, правовою, соціально відповідальною, обороноздатною і цифровою державою української національної самобутності.

Україна існує для захисту людини, свободи, гідності, української мови, культури, землі, територіальної цілісності, народовладдя, справедливого розвитку та майбутніх поколінь.

Стаття 2. Український народ

Український народ є політичною спільнотою громадян України, об’єднаних Українською державою, українською мовою як державною, спільною відповідальністю за незалежність, територію, свободу, культуру, землю і майбутнє України.

Україна є державою Українського народу та всіх громадян України незалежно від їхнього походження, місця проживання, мови спілкування, релігії чи інших ознак.

Українська національна самобутність є основою державності України, але не скасовує рівності громадян, людської гідності та прав людини.

Стаття 3. Історична тяглість української державності

Україна визнає історичну тяглість українського державотворення, боротьби за свободу, незалежність, власну мову, культуру, землю і право українського народу на власну державу.

Українська держава не починається з моменту ухвалення цієї Конституції, а продовжує історичний шлях українського народу до свободи, самовизначення і відповідального майбутнього.

Стаття 4. Суверенітет і територіальна цілісність

Суверенітет України належить Українському народові.

Територія України є цілісною, недоторканною і неподільною.

Жодна частина території України, її суверенітету, природних ресурсів або стратегічних повноважень не може бути передана іншій державі, союзу, організації, зовнішньому центру впливу або приватній структурі всупереч Конституції та волі Українського народу.

Участь України в міжнародних союзах і організаціях не може скасовувати суверенітет Українського народу, територіальну цілісність, державну мову, конституційний лад і право України самостійно визначати свою долю.

Стаття 5. Державна мова

Державною мовою України є українська мова.

Українська мова є основою державної єдності, публічного управління, освіти, культури, оборони, судочинства, цифрової держави та міжнародного представництва України.

Держава гарантує розвиток, захист, поширення і повноцінне функціонування української мови в усіх сферах публічного життя.

Статус української мови як державної належить до незнищуваного ядра Конституції.

Стаття 6. Народ як джерело влади

Народ України є носієм суверенітету, постійним і безпосереднім джерелом влади.

Народ здійснює владу через вибори, референдуми, цифрові й нецифрові механізми народовладдя, громади, органи державної влади та інші форми, визначені Конституцією.

Жоден орган влади, посадова особа, політична партія, економічна група або зовнішня сила не може привласнити собі суверенітет Українського народу.

Стаття 7. Верховенство Конституції

Конституція України має найвищу юридичну силу.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії, громадяни, громади, цифрові системи держави та всі інші суб’єкти публічного життя діють у межах Конституції.

Народовладдя здійснюється в межах Конституції, людської гідності, базових прав людини, незалежності України, територіальної цілісності, української мови як державної, обороноздатності та незнищуваного ядра конституційного ладу.

Стаття 8. Незнищуване ядро Конституції

Незнищуваним ядром Конституції є:

1. незалежність України;
2. суверенітет Українського народу;
3. територіальна цілісність України;
4. українська мова як державна;
5. українська національна самобутність;
6. людська гідність;
7. базові права і свободи людини;
8. народовладдя;
9. демократичний лад;
10. правова держава;
11. незалежний суд;
12. Конституційний Суд України як орган конституційного контролю;
13. обороноздатність України;
14. антикорупційні гарантії;
15. базові права громад;
16. захист землі, природних ресурсів і стратегічного національного багатства;
17. захист дітей, родини і майбутніх поколінь.

Незнищуване ядро Конституції не може бути скасоване, звужене або зруйноване законом, рішенням органу влади, рішенням посадової особи, воєнним станом, надзвичайним станом, цифровим голосуванням, референдумом або рішенням Охоронителів Нації.

Будь-яке рішення, спрямоване на знищення незнищуваного ядра Конституції, є нікчемним з моменту його ухвалення.

Стаття 9. Земля, ресурси і майбутні покоління

Земля, надра, води, ліси, природні ресурси, стратегічна інфраструктура і національне багатство України перебувають під особливим конституційним захистом Українського народу.

Використання землі, природних ресурсів і стратегічного національного багатства має здійснюватися в інтересах громадян України, громад, держави, обороноздатності, справедливого розвитку та майбутніх поколінь.

Детальний порядок захисту землі, ресурсів, власності та національного багатства визначається окремим розділом цієї Конституції.

Розділ II. Людина, гідність, права і свободи

Стаття 1. Людина як найвища цінність

Людина, її життя, гідність, свобода, безпека, приватність, право на розвиток і захист від свавілля є найвищою цінністю Української держави.

Держава існує для захисту людини, її прав, свобод, безпеки, гідності та можливості гідного розвитку.

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Стаття 2. Недоторканність людської гідності

Гідність людини є недоторканною.

Жоден орган влади, посадова особа, закон, рішення референдуму, цифрова система, автоматизоване рішення, воєнний стан, надзвичайний стан або інший спеціальний режим не можуть принижувати людську гідність.

Людина не може розглядатися державою як засіб, ресурс, об’єкт політичного контролю, цифрового управління або примусового використання.

Стаття 3. Право на життя і фізичну недоторканність

Кожна людина має невід’ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

Катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання забороняються.

Держава зобов’язана захищати життя людини від злочину, свавілля, агресії, терору, незаконного насильства, катастроф і небезпек, яких можна обґрунтовано запобігти.

Стаття 4. Свобода і особиста безпека

Кожна людина має право на свободу та особисту безпеку.

Ніхто не може бути затриманий, ув’язнений, примусово переміщений, ізольований або обмежений у свободі інакше як на підставі закону, за процедурою, встановленою законом, з правом на судовий контроль.

Кожна особа, яку затримано, має право знати підстави затримання, мати доступ до захисника, повідомити близьких осіб і оскаржити затримання в суді.

Стаття 5. Рівність і недискримінація

Усі люди є рівними у своїй гідності.

Усі громадяни України є рівними перед Конституцією і законом.

Не допускається дискримінація за ознаками походження, мови, статі, віку, релігії, переконань, місця проживання, соціального стану, інвалідності або інших ознак.

Спеціальні обмеження можуть встановлюватися лише Конституцією або законом на її виконання, якщо вони є необхідними для захисту суверенітету, безпеки, державної лояльності, прав інших людей або конституційного ладу.

Стаття 6. Приватність, житло, сімейне життя і персональні дані

Кожна людина має право на приватне і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю листування, спілкування і персональних даних.

Втручання у приватність допускається лише на підставі закону, за наявності законної мети, у необхідному і пропорційному обсязі та з можливістю судового контролю.

Держава не може здійснювати масове, приховане або невибіркове стеження за громадянами поза межами Конституції і закону.

Стаття 7. Свобода думки, совісті, слова і мирного зібрання

Кожна людина має право на свободу думки, совісті, світогляду, релігії, слова, вираження поглядів, мирних зібрань та об’єднань.

Ці свободи можуть бути обмежені лише законом, якщо це необхідно для захисту прав інших людей, громадської безпеки, обороноздатності, державної незалежності або конституційного ладу.

Свобода слова і політичної діяльності не захищає заклики до знищення незалежності України, виправдання агресії проти України, терору, геноциду, насильницького повалення конституційного ладу або порушення територіальної цілісності України.

Стаття 8. Право власності і економічна свобода особи

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Право приватної власності захищається Конституцією і законом.

Позбавлення власності можливе лише на підставі закону, в суспільній необхідності, з попереднім або справедливим відшкодуванням, крім випадків конфіскації за рішенням суду.

Економічна свобода людини не може використовуватися для корупції, монополізації, олігархічного захоплення, фінансування агресії, руйнування державної безпеки або порушення прав інших людей.

Стаття 9. Право на працю, освіту, базову медичну допомогу і соціальний мінімум гідності

Кожен має право на працю, справедливі умови праці, своєчасну оплату, безпечне робоче середовище і захист від експлуатації.

Кожен має право на освіту. Базова і середня освіта гарантуються державою.

Кожен має право на доступ до невідкладної та базової медичної допомоги.

Держава гарантує мінімальний соціальний поріг гідності, нижче якого людина не може бути залишена без захисту.

Розширені соціальні гарантії встановлюються законом відповідно до економічних можливостей держави, але не можуть скасовувати мінімальний соціальний поріг гідності.

Стаття 10. Право на справедливий суд і ефективний захист

Кожен має право на справедливий, незалежний, безсторонній, доступний і розумний за строками суд.

Ніхто не може бути позбавлений права на судовий захист.

Кожен має право на правову допомогу, захист, оскарження рішень органів влади, відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями або діями держави.

Особа вважається невинуватою, доки її вину не доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним рішенням суду.

Стаття 11. Цифрові права людини

Кожен має право на захист персональних даних, цифрову автономію, доступ до інформації про використання державою його даних, пояснення автоматизованого рішення та людський перегляд такого рішення.

Жодне автоматизоване або алгоритмічне рішення не може остаточно обмежити права людини без можливості оскарження і перегляду людиною.

Держава зобов’язана забезпечити прозорість, законність, безпечність і недискримінаційність цифрових систем, які впливають на права людини.

Людина має право знати, коли щодо неї застосовується автоматизована або алгоритмічна система, якщо така система впливає на її права, свободи, обов’язки або доступ до державних послуг.

Стаття 12. Межі обмеження прав і свобод

Права і свободи людини можуть бути обмежені лише Конституцією або законом, якщо таке обмеження є необхідним, пропорційним, строковим, публічно обґрунтованим і спрямованим на захист прав інших людей, громадської безпеки, обороноздатності, незалежності України або конституційного ладу.

Обмеження прав не може знищувати сутність права.

Під час воєнного або надзвичайного стану можуть застосовуватися лише ті обмеження прав, які є необхідними для подолання загрози і прямо пов’язані з нею.

Не можуть бути скасовані або принижені за жодних обставин: людська гідність, право на життя, заборона катувань, заборона рабства, право на судовий захист від незаконного затримання, презумпція невинуватості, заборона покарання без закону та базове право на людський перегляд автоматизованого рішення, яке обмежує основні права людини.

Розділ III. Українська національна самобутність, мова, культура і пам’ять

Стаття 1. Українська національна самобутність

Українська національна самобутність, українська мова, культура, історична пам’ять, традиції державотворення, духовна спадщина, зв’язок поколінь і право українського народу бути собою є основою існування Української держави.

Держава зобов’язана захищати, розвивати, відновлювати і передавати майбутнім поколінням українську національну самобутність.

Українська національна самобутність належить до незнищуваного ядра Конституції.

Стаття 2. Українська мова як основа публічного життя

Державною мовою України є українська мова.

Українська мова є обов’язковою мовою публічної влади, місцевого самоврядування, судочинства, освіти, війська, поліції, державних цифрових сервісів, офіційного спілкування держави з громадянами та міжнародного представництва України.

Держава забезпечує реальне, повноцінне і повсюдне функціонування української мови в публічному житті.

Стаття 3. Обов’язок держави щодо розвитку української мови

Держава гарантує кожному громадянинові можливість вивчити українську мову на рівні, достатньому для повноцінної участі в суспільному, освітньому, професійному і державному житті.

Держава створює умови для розвитку української мови в освіті, науці, культурі, медіа, книговиданні, технологіях, цифровому середовищі, штучному інтелекті, державних сервісах і міжнародному просторі.

Державна політика щодо української мови має бути спрямована не на формальне проголошення, а на реальне поширення, якість, престиж і повноцінне використання української мови.

Стаття 4. Українська культура як стратегічна сфера держави

Українська культура, мистецтво, література, музика, кіно, театр, архітектура, наука, філософія, традиції, народна творчість і сучасні культурні форми є стратегічною сферою Української держави.

Держава підтримує розвиток української культури як простору свободи, творчості, пам’яті, освіти, громадянської зрілості та міжнародного представництва України.

Культура не може бути зведена лише до розваги або комерційного продукту, якщо йдеться про збереження української самобутності, мови, пам’яті та духовної тяглості народу.

Стаття 5. Історична пам’ять і правда

Україна захищає історичну пам’ять про боротьбу українського народу за свободу, державність, мову, культуру, землю і право на власне майбутнє.

Держава вшановує пам’ять осіб, поколінь і спільнот, які боролися за незалежність України, захищали Україну від агресії, тоталітаризму, окупації, геноциду, репресій, депортацій і політики знищення української ідентичності.

Держава не допускає офіційного заперечення або виправдання злочинів, спрямованих на знищення українського народу, Української держави, української мови, культури чи пам’яті.

Стаття 6. Відновлення після імперського, тоталітарного, окупаційного і воєнного нищення

Україна визнає наслідки імперського, колоніального, тоталітарного, окупаційного, асиміляційного і воєнного нищення української мови, культури, пам’яті, еліт, освіти, релігійного життя, місцевих традицій і національної ідентичності.

Держава має право і обов’язок здійснювати політику відновлення української мови, культури, історичної справедливості, національної пам’яті, зруйнованої спадщини та суспільної довіри.

Таке відновлення має здійснюватися в межах Конституції, людської гідності, прав людини, прав громадян, корінних народів і національних меншин.

Стаття 7. Освіта, медіа і цифровий простір української самобутності

Освіта в Україні має сприяти формуванню громадянина, який знає українську мову, розуміє історію України, поважає людську гідність, свободу, Конституцію, незалежність і територіальну цілісність України.

Держава підтримує українськомовний освітній, науковий, медійний, цифровий і технологічний простір.

Державні цифрові сервіси, системи штучного інтелекту, освітні платформи та публічні інформаційні системи мають забезпечувати повноцінне функціонування української мови та доступ громадян до українського культурного і державного простору.

Стаття 8. Захист від культурної, інформаційної та мовної агресії

Держава має право і обов’язок захищати український мовний, культурний, освітній, інформаційний, релігійно-суспільний і цифровий простір від політики держави-агресора, окупаційних структур, пропаганди, інформаційних операцій та інших дій, спрямованих на знищення або підрив української державності, мови, культури, пам’яті чи територіальної цілісності.

Такий захист не може бути спрямований проти людини через її походження, мову побутового спілкування, релігію, культуру або особисті переконання, якщо її дії не становлять загрози незалежності України, правам людини, безпеці або конституційному ладу.

Стаття 9. Корінні народи і національні меншини України

Україна гарантує права корінних народів і національних меншин на збереження їхньої мови, культури, традицій, релігії, освіти, пам’яті та громадського життя відповідно до Конституції і закону.

Реалізація цих прав не може використовуватися для заперечення української мови як державної, незалежності України, територіальної цілісності, конституційного ладу або для впливу держави-агресора.

Держава сприяє діалогу, взаємній повазі та участі всіх громадян України в спільному громадянському просторі Української держави.

Стаття 10. Межі державної політики самобутності

Державна політика захисту української мови, культури, пам’яті та національної самобутності не може бути підставою для приниження людської гідності, незаконної дискримінації, політичного переслідування або позбавлення громадянина базових прав.

Захист української самобутності має здійснюватися правовими, демократичними і пропорційними засобами.

Будь-який конфлікт між політикою захисту самобутності та правами людини має вирішуватися з урахуванням Конституції, людської гідності, незалежності України, державної мови, територіальної цілісності та незнищуваного ядра Конституції.

Розділ IV. Народовладдя і пряма дія Конституції

Стаття 1. Конституція прямої дії

Конституція України є актом прямої дії.

Кожен громадянин має право безпосередньо посилатися на Конституцію для захисту своїх прав, свобод, гідності, власності, інтересів громади та участі в управлінні державою.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, суди, посадові особи та державні цифрові системи зобов’язані застосовувати Конституцію як норму прямої дії.

Закон або підзаконний акт не може бути підставою для обмеження права особи посилатися безпосередньо на Конституцію.

Стаття 2. Народ як постійний суб’єкт влади

Народ України є носієм суверенітету, постійним і безпосереднім джерелом влади.

Народ здійснює владу не лише через періодичні вибори, а й через постійні конституційні механізми участі, контролю, ініціативи, вето, відкликання, референдуму і громадського впливу.

Жоден орган влади, посадова особа, політична партія, економічна група, цифрова платформа або зовнішня сила не може привласнити собі право діяти від імені народу поза Конституцією.

Стаття 3. Форми народовладдя

Формами народовладдя є:

1. вибори;
2. всеукраїнський і місцевий референдуми;
3. цифрове і нецифрове голосування;
4. народна законодавча ініціатива;
5. народне конституційне звернення;
6. народне вето;
7. відкликання посадових осіб;
8. громадські слухання;
9. народний аудит;
10. публічні петиції;
11. місцеве самоврядування;
12. інші форми, визначені Конституцією і законом.

Форми народовладдя мають бути доступними, прозорими, захищеними, недискримінаційними і такими, що забезпечують реальне волевиявлення громадян.

Порядок підготовки, подання, перевірки, розгляду та реалізації форм народовладдя визначається Конституцією і спеціальним законом про народовладдя.

Спеціальний закон про народовладдя має бути ухвалений у строки, передбачені перехідними положеннями цієї Конституції.

Стаття 4. Народна законодавча ініціатива

Громадяни мають право вносити законодавчі ініціативи до Верховної Ради України в порядку, визначеному Конституцією і спеціальним законом про народовладдя.

Після подання підтвердженої народної законодавчої ініціативи її реєстрація здійснюється протягом 30 днів.

Розгляд у першому читанні або надання мотивованої відмови здійснюється протягом 90 днів.

Остаточне рішення Верховної Ради України має бути ухвалене протягом 180 днів.

Остаточним рішенням може бути прийняття ініціативи, відхилення з мотивованим обґрунтуванням, направлення на доопрацювання із визначеним строком або винесення питання на народне голосування.

Якщо Верховна Рада України безпідставно не розглянула ініціативу у визначений строк, запускається спеціальна процедура народного розгляду або референдуму в порядку, визначеному спеціальним законом про народовладдя.

Стаття 5. Народне конституційне звернення

Громадяни мають право ініціювати перевірку закону, акта влади або рішення посадової особи на відповідність Конституції України.

Народне конституційне звернення подається до Конституційного Суду України у порядку, визначеному Конституцією і спеціальним законом про народовладдя.

Перевірка формальних вимог здійснюється протягом 15 днів.

Попередній висновок Конституційного Суду України надається протягом 60 днів.

Остаточне рішення ухвалюється протягом 120 днів.

У випадках прямої загрози правам людини, незалежності України, територіальній цілісності, обороноздатності або незнищуваному ядру Конституції застосовується скорочений строк розгляду — до 30 днів.

Стаття 6. Народне вето

Громадяни мають право ініціювати народне вето щодо закону, підзаконного акта, рішення органу влади або посадової особи, якщо такий акт становить загрозу правам людини, народовладдю, Українській державі, державній мові, землі, ресурсам, територіальній цілісності або майбутнім поколінням.

Народне вето ініціюється і реалізується в порядку, визначеному Конституцією і спеціальним законом про народовладдя.

Після підтвердження достатньої кількості підписів акт може бути тимчасово зупинений, якщо є очевидна загроза.

Референдум щодо підтвердження або скасування акта має бути проведений протягом 30 днів.

У складних випадках строк може бути продовжений, але не більше ніж до 60 днів.

Народне вето не може застосовуватися для скасування базових прав людини, незалежності України, територіальної цілісності, української мови як державної або незнищуваного ядра Конституції.

Стаття 7. Народний контроль влади

Громадяни мають право здійснювати народний контроль за діяльністю органів влади, посадових осіб, державних підприємств, органів місцевого самоврядування та суб’єктів, які управляють публічними ресурсами.

Формами народного контролю є публічні звіти, громадські слухання, народний аудит, петиції, запити, цифровий моніторинг, вимога про перевірку доброчесності, вимога про перевірку використання публічних коштів та інші форми, визначені спеціальним законом про народовладдя.

Орган влади або посадова особа зобов’язані надати мотивовану відповідь на підтверджену народну вимогу у строк, визначений законом.

Народний контроль не підміняє суд, слідство, урядове управління або професійну державну службу, але є обов’язковим механізмом підзвітності влади перед громадянами.

Стаття 8. Публічний журнал народовладдя

Держава веде відкритий публічний журнал народовладдя.

До журналу народовладдя вносяться народні законодавчі ініціативи, народні конституційні звернення, народні вето, петиції, процедури відкликання, результати референдумів, строки розгляду, відповіді органів влади та стан виконання рішень.

Журнал народовладдя має бути доступним для громадян, захищеним від прихованого редагування, відкритим для аудиту і зрозумілим для користування.

Порядок ведення, захисту, аудиту і публічного доступу до журналу народовладдя визначається спеціальним законом про народовладдя та законом про цифрову державу.

Стаття 9. Межі народовладдя

Пряме народовладдя є основою Конституції, але воно не може бути використане для знищення самої Конституції.

Народні ініціативи, референдуми, цифрові голосування, народне вето, відкликання посадових осіб і будь-які інші форми народовладдя здійснюються в межах людської гідності, базових прав людини, незалежності України, територіальної цілісності, української мови як державної, обороноздатності та незнищуваного ядра Конституції.

Питання, спрямовані на скасування або руйнування незнищуваного ядра Конституції, не можуть бути предметом референдуму, цифрового голосування, народного вето або іншої форми народовладдя.

Стаття 10. Захист народовладдя від маніпуляції

Народовладдя має бути захищене від підкупу, примусу, адміністративного тиску, фальсифікацій, прихованого фінансування, зовнішнього втручання, бот-мереж, інформаційних операцій, олігархічного контролю та маніпуляції цифровими системами.

Держава зобов’язана забезпечити прозорість фінансування кампаній народних ініціатив, референдумів, народного вето і відкликання посадових осіб.

Результат народного волевиявлення, отриманий через доведені істотні фальсифікації, примус, підкуп, зовнішнє втручання або цифрову маніпуляцію, не може вважатися дійсним.

Порядок перевірки таких порушень визначається Конституцією, спеціальним законом про народовладдя і законом про цифрову державу із гарантіями незалежного судового та громадського контролю.

Розділ V. Цифрове народовладдя, цифрові вибори і референдуми

Стаття 1. Право на цифрову участь

Громадяни України мають право брати участь у народовладді, виборах, референдумах, петиціях, народних ініціативах, народному вето, громадському контролі та інших формах участі через захищені цифрові інструменти.

Держава гарантує доступність цифрової участі, захист персональних даних, свободу волевиявлення і рівність громадян у цифровому середовищі.

Цифрова участь не може бути використана для обмеження прав громадян, політичного контролю, дискримінації або примусу.

Стаття 2. Цифровий спосіб участі не скасовує людське право на участь

Цифровий спосіб участі у народовладді є додатковим або рівноцінним інструментом реалізації прав громадян, але не може скасувати саме право громадянина на участь.

Громадянин, який не має доступу до цифрових технологій, не володіє цифровими навичками, не може користуватися цифровими засобами через вік, стан здоров’я, місце перебування, військову службу, окупацію, переміщення або інші обставини, має право на рівноцінний нецифровий спосіб участі.

Держава зобов’язана забезпечити такі нецифрові механізми участі, які не принижують гідність людини, не створюють дискримінації і не позбавляють громадянина реального впливу.

Стаття 3. Цифрова ідентичність громадянина

Держава забезпечує захищену цифрову ідентичність громадянина для участі в цифровому народовладді, виборах, референдумах, державних сервісах та інших конституційних процедурах.

Цифрова ідентичність має підтверджувати особу громадянина, але не може використовуватися для незаконного стеження, політичного контролю, профілювання, дискримінації або обмеження прав.

Порядок створення, використання, захисту, перевірки і відкликання цифрової ідентичності визначається законом про цифрову державу.

Стаття 4. Цифрові вибори і цифрові референдуми

Цифрові вибори і цифрові референдуми допускаються лише за умов гарантування:

1. свободи волевиявлення;
2. таємниці голосування;
3. достовірності результатів;
4. захисту від примусу;
5. захисту від підкупу;
6. захисту від фальсифікацій;
7. захисту від зовнішнього втручання;
8. незалежного технічного, правового і громадського аудиту;
9. можливості нецифрової участі;
10. судового контролю за порушеннями.

Цифрові вибори і референдуми не можуть проводитися, якщо відсутній підтверджений рівень безпеки, незалежний аудит або резервний нецифровий механізм.

Стаття 5. Таємниця голосування і захист від примусу

Таємниця голосування є обов’язковою гарантією цифрових і нецифрових виборів та референдумів.

Держава зобов’язана захищати громадянина від примусу до голосування, контролю за його волевиявленням, сімейного, службового, військового, політичного, релігійного, кримінального, економічного або іншого тиску.

Цифрова система голосування не може створювати можливість доведення третім особам, як саме громадянин проголосував.

Будь-яка система, яка дозволяє купівлю голосу, контроль голосу або примус до певного голосування, не може бути використана для цифрового народовладдя.

Стаття 6. Перевірка зарахування голосу

Громадянин має право перевірити факт участі у цифровому голосуванні та факт зарахування свого голосу без розкриття змісту голосування.

Перевірка зарахування голосу не може порушувати таємницю голосування або створювати можливість доведення третім особам, за яке рішення проголосував громадянин.

Порядок такої перевірки визначається законом про цифрову державу та спеціальним законом про народовладдя.

Стаття 7. Незалежний аудит цифрових систем народовладдя

Системи цифрового народовладдя, цифрового голосування, цифрових референдумів, цифрових петицій, народних ініціатив, народного вето і публічного журналу народовладдя підлягають незалежному технічному, правовому, кібербезпековому і громадському аудиту.

Перед першим використанням цифрового голосування має бути забезпечено:

1. не менше 12 місяців тестування;
2. не менше двох незалежних аудитів;
3. публічний звіт не пізніше ніж за 90 днів до першого використання;
4. відкритий або контрольовано відкритий аналіз критичних компонентів системи;
5. резервний нецифровий механізм участі громадян.

Після кожного цифрового голосування проводиться технічний і правовий аудит протягом 30 днів.

Стаття 8. Резервний нецифровий механізм

Для кожного цифрового механізму народовладдя, який впливає на права громадян, результати виборів, референдумів, народних ініціатив, вето або відкликання, має існувати резервний нецифровий механізм.

Резервний механізм має забезпечувати реальну, а не формальну участь громадян.

Держава не може створити систему, у якій громадянин фактично втрачає право участі через відсутність смартфона, інтернету, цифрових навичок, електронного підпису або довіри до цифрової системи.

Стаття 9. Заборона приватного, партійного, олігархічного або зовнішнього контролю

Системи цифрового народовладдя, цифрових виборів і цифрових референдумів не можуть перебувати під приватним монопольним, партійним, олігархічним або зовнішнім контролем.

Критична інфраструктура цифрового народовладдя має перебувати під суверенним контролем Української держави, з незалежним аудитом і громадським наглядом.

Приватні технологічні компанії можуть залучатися лише як виконавці окремих технічних функцій у межах закону, без контролю над результатами голосування, даними виборців, алгоритмами підрахунку або інфраструктурою довіри.

Стаття 10. Зупинення цифрового голосування у разі загрози

Цифрове голосування не може проводитися або має бути зупинене, якщо існує обґрунтована загроза:

1. масової фальсифікації;
2. кібератаки;
3. зовнішнього втручання;
4. бот-мереж або автоматизованої маніпуляції;
5. компрометації цифрової ідентичності;
6. порушення таємниці голосування;
7. примусу до голосування;
8. недоведеної достовірності результатів;
9. відсутності резервного механізму участі.

У такому випадку застосовується резервний нецифровий механізм, повторне голосування або інший порядок, визначений Конституцією і законом.

Стаття 11. Швидкий загальнонаціональний референдум

У випадках, визначених Конституцією, може проводитися швидкий загальнонаціональний референдум для підтвердження або скасування тимчасових рішень Охоронителів Нації чи інших надзвичайних конституційних процедур.

Швидкий загальнонаціональний референдум має проводитися у скорочений строк із гарантіями достовірності, свободи волевиявлення, рівності доступу громадян, захисту від примусу, незалежного аудиту та можливості нецифрової участі.

Якщо безпечне цифрове проведення такого референдуму неможливе, застосовується резервний механізм, визначений законом.

Стаття 12. Спеціальне законодавство про цифрове народовладдя

Порядок реалізації цифрового народовладдя, цифрових виборів, цифрових референдумів, цифрових петицій, цифрової ідентичності, цифрового аудиту, кіберзахисту, резервного голосування, публічного журналу народовладдя та перевірки результатів визначається Конституцією, спеціальним законом про народовладдя і законом про цифрову державу.

Спеціальний закон про народовладдя і закон про цифрову державу в частині цифрового народовладдя мають бути ухвалені у строки, передбачені перехідними положеннями цієї Конституції.

До повного впровадження безпечної, перевіреної та аудитованої цифрової інфраструктури цифрове голосування не може бути єдиним або обов’язковим способом реалізації народовладдя.

Розділ VI. Громади і місцеве самоврядування

Стаття 1. Громада як основа місцевого самоврядування

Громада є первинною основою місцевого самоврядування, місцевої демократії, відповідальності, соціальної організації, розвитку території та захисту інтересів людей.

Громада є спільнотою жителів відповідної території, які мають право самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і закону.

Держава визнає і гарантує місцеве самоврядування як необхідну основу демократичної, правової і соціально відповідальної Української держави.

Стаття 2. Принцип субсидіарності

Питання публічного управління мають вирішуватися на найближчому до людини рівні, якщо цей рівень здатний ефективно, законно і відповідально їх вирішити.

Центральна влада не повинна забирати у громад повноваження, які громади можуть здійснювати самостійно без шкоди для прав людини, державної єдності, обороноздатності та загальнонаціональних інтересів.

Передача громадам повноважень має супроводжуватися передачею достатніх ресурсів, фінансування, інформації та організаційної спроможності.

Стаття 3. Повноваження громади

Громада має право вирішувати питання місцевого значення, зокрема щодо:

1. місцевого бюджету;
2. комунального майна;
3. місцевої інфраструктури;
4. благоустрою;
5. житлово-комунальних послуг;
6. місцевого транспорту;
7. забудови і просторового планування;
8. використання земель громади;
9. охорони довкілля;
10. місцевої освіти, культури, спорту і соціальних програм;
11. цивільного захисту;
12. місцевої безпеки в межах закону;
13. відновлення території після війни, руйнувань або надзвичайних ситуацій.

Повноваження громади здійснюються безпосередньо жителями громади та через органи місцевого самоврядування.

Стаття 4. Бюджет громади і місцеві ресурси

Громада має право на власний бюджет, достатній для виконання її конституційних і законних повноважень.

Держава гарантує фінансову основу місцевого самоврядування.

Доходи громади, місцеві податки і збори, трансферти, державна підтримка, кошти від використання комунального майна та інші ресурси мають використовуватися відкрито, законно і в інтересах жителів громади.

Місцевий бюджет, зміни до нього, звіти про виконання, боргові зобов’язання громади, великі закупівлі та витрати на значні проєкти мають бути відкритими для громадян.

Стаття 5. Земля, забудова і комунальне майно громади

Земля громади, комунальне майно, місцева інфраструктура, об’єкти водопостачання, теплопостачання, енергетики, транспорту, освіти, охорони здоров’я, культури і спорту перебувають під особливим захистом громади і закону.

Рішення про відчуження, передачу в користування, зміну цільового призначення, забудову або інше істотне використання землі та комунального майна громади мають бути прозорими, публічно обґрунтованими і доступними для громадського контролю.

Приховане захоплення землі, комунального майна або місцевої інфраструктури через підставних осіб, корупційні схеми, непрозорі договори, монопольний вплив або олігархічний контроль забороняється.

Стаття 6. Місцеве народовладдя

Жителі громади мають право здійснювати місцеве народовладдя через:

1. місцеві вибори;
2. місцевий референдум;
3. місцеву ініціативу;
4. громадські слухання;
5. бюджет участі;
6. публічні консультації;
7. електронні петиції;
8. цифрові та нецифрові форми місцевого голосування;
9. відкликання посадових осіб місцевого самоврядування;
10. інші форми, визначені Конституцією і законом.

Місцеве народовладдя здійснюється в межах Конституції, прав людини, державної мови, територіальної цілісності, обороноздатності та незнищуваного ядра Конституції.

Стаття 7. Підзвітність і відкликання місцевої влади

Органи місцевого самоврядування та посадові особи громади є підзвітними і відповідальними перед жителями громади.

Посадові особи місцевого самоврядування зобов’язані регулярно звітувати перед громадою про свою діяльність, використання коштів, виконання програм, управління майном і реалізацію місцевих рішень.

Жителі громади мають право ініціювати відкликання посадових осіб місцевого самоврядування в порядку, визначеному Конституцією і законом.

Процедура відкликання не може використовуватися як інструмент політичної помсти, незаконного тиску або дестабілізації громади.

Стаття 8. Прозорість і цифрова участь громади

Громада має право на відкриту інформацію про місцевий бюджет, землю, комунальне майно, забудову, тарифи, закупівлі, боргові зобов’язання, місцеві програми та рішення органів місцевого самоврядування.

Держава і громади забезпечують цифрові інструменти місцевої участі, зокрема електронні петиції, консультації, бюджет участі, публічні карти, відкриті реєстри, цифровий моніторинг рішень і доступ до місцевих даних.

Цифрові інструменти участі громади не можуть скасовувати право жителів на нецифрову участь.

Стаття 9. Захист громади від незаконного втручання

Громада має право захищати свої конституційні повноваження від незаконного втручання органів державної влади, посадових осіб, приватних структур, політичних партій, економічних груп або зовнішніх суб’єктів.

Громада має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, якщо вони порушують її конституційні повноваження, права жителів або законні інтереси місцевого самоврядування.

Держава не може без законної підстави ліквідовувати, об’єднувати, розділяти або змінювати межі громади без урахування волі її жителів, крім випадків, прямо передбачених Конституцією і законом для захисту безпеки, прав людини або загальнонаціональних інтересів.

Стаття 10. Межі місцевого самоврядування

Громади та органи місцевого самоврядування не можуть ухвалювати рішення, що:

1. порушують територіальну цілісність України;
2. заперечують незалежність України;
3. порушують державну мову як основу публічного життя;
4. обмежують базові права людини;
5. створюють дискримінацію;
6. підривають обороноздатність;
7. створюють незаконні збройні або силові структури;
8. передають місцеву владу зовнішньому суб’єкту;
9. порушують незнищуване ядро Конституції.

Місцеве самоврядування не є правом на відокремлення, федералізацію всупереч Конституції, створення місцевого авторитарного режиму або вихід з єдиного конституційного простору України.

Стаття 11. Громада, безпека і національний спротив

Громади беруть участь у цивільному захисті, територіальній обороні, підготовці до надзвичайних ситуацій, відновленні після війни, підтримці ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, родин загиблих захисників та осіб, які постраждали від агресії або надзвичайних подій.

Участь громад у безпеці і національному спротиві здійснюється в межах Конституції, закону, єдиного оборонного управління держави та поваги до прав людини.

Громади не можуть створювати власні збройні формування поза законом або підпорядковувати безпекові структури приватним, партійним, кримінальним чи зовнішнім інтересам.

Стаття 12. Спеціальне законодавство про громади і місцеве самоврядування

Порядок організації громад, місцевого самоврядування, місцевого народовладдя, місцевих референдумів, бюджету участі, управління комунальним майном, відкликання посадових осіб місцевого самоврядування, цифрової участі громад і захисту громад від незаконного втручання визначається Конституцією і спеціальним законом про громади та місцеве самоврядування.

Спеціальний закон про громади та місцеве самоврядування має бути ухвалений або приведений у відповідність до цієї Конституції у строки, передбачені перехідними положеннями цієї Конституції.

Розділ VII. Вибори, відкликання і відповідальність представників влади

Стаття 1. Право громадян обирати і бути обраними

Громадяни України мають право брати участь у вільних виборах, обирати представників влади та бути обраними відповідно до Конституції і закону.

Виборче право є рівним, вільним, прямим або іншим чином визначеним Конституцією, і здійснюється шляхом таємного голосування, якщо інше прямо не передбачено Конституцією для окремих форм народовладдя.

Держава гарантує громадянам реальну можливість участі у виборах незалежно від місця проживання, соціального стану, інвалідності, віку, переміщення, служби у війську або перебування за кордоном, у порядку, визначеному законом.

Стаття 2. Принципи виборів

Вибори в Україні є:

1. вільними;
2. чесними;
3. рівними;
4. регулярними;
5. конкурентними;
6. прозорими;
7. доступними;
8. захищеними від примусу, підкупу, фальсифікацій, адміністративного тиску, зовнішнього втручання і цифрових маніпуляцій.

Результати виборів визнаються легітимними лише за умови реального волевиявлення громадян.

Вибори не можуть бути використані для скасування незалежності України, територіальної цілісності, державної мови, базових прав людини або незнищуваного ядра Конституції.

Стаття 3. Строки повноважень Верховної Ради України і Президента-Гетьмана України

Народні депутати України обираються строком на чотири роки.

Президент-Гетьман України обирається строком на чотири роки.

Чергові вибори народних депутатів України і чергові вибори Президента-Гетьмана України не можуть проводитися одночасно або в один виборчий період.

Між черговими виборами Верховної Ради України і черговими виборами Президента-Гетьмана України має бути часовий проміжок, достатній для окремого, вільного і свідомого волевиявлення громадян.

Порядок розведення виборчих циклів Верховної Ради України і Президента-Гетьмана України визначається Конституцією, виборчим законодавством і перехідними положеннями цієї Конституції.

У разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України або Президента-Гетьмана України позачергові вибори проводяться у строки, визначені Конституцією і законом, але не можуть використовуватися для штучного об’єднання чергових виборів парламенту і глави держави.

Стаття 4. Тимчасовий мандат представника влади

Обрана посадова особа отримує від громадян тимчасовий мандат на здійснення визначених Конституцією і законом повноважень.

Мандат представника влади не є особистою власністю посадової особи, політичної партії, фінансової групи або зовнішнього суб’єкта.

Обрана посадова особа зобов’язана діяти в інтересах Українського народу, відповідної громади, Конституції, прав людини, незалежності України і публічного блага.

Стаття 5. Підзвітність обраних посадових осіб

Обрані посадові особи зобов’язані бути відкритими і підзвітними громадянам.

Підзвітність включає:

1. регулярний публічний звіт;
2. доступ громадян до інформації про діяльність посадової особи;
3. відкритість голосувань і рішень, крім випадків, прямо визначених законом;
4. декларування майна, доходів, інтересів і конфліктів інтересів;
5. відповідальність за порушення Конституції, закону, присяги або публічного інтересу.

Порядок звітування обраних посадових осіб визначається законом.

Стаття 6. Право громадян на відкликання

Громадяни мають право ініціювати відкликання обраної посадової особи, якщо вона втратила суспільну довіру, системно не виконує свої обов’язки, порушує Конституцію, закон, присягу, публічний інтерес або діє всупереч інтересам Українського народу чи відповідної громади.

Відкликання є формою конституційної відповідальності перед громадянами.

Відкликання не може використовуватися як інструмент політичної помсти, зовнішнього впливу, олігархічного тиску, кримінального примусу або дестабілізації держави.

Стаття 7. Відкликання народного депутата України

Відкликання народного депутата України може бути ініційоване не раніше ніж через дванадцять місяців після набуття ним повноважень.

Процедура відкликання народного депутата України включає:

1. створення ініціативи відкликання;
2. публічне обґрунтування підстав відкликання;
3. збір підписів громадян у встановлений строк;
4. перевірку достовірності підписів;
5. право депутата надати публічне пояснення;
6. голосування громадян щодо відкликання;
7. офіційне встановлення результату.

Збір підписів для відкликання народного депутата України триває до 60 днів.

Перевірка підписів здійснюється протягом 30 днів.

Голосування щодо відкликання проводиться не пізніше ніж через 45 днів після підтвердження достатньої кількості підписів.

Порядок відкликання народного депутата України визначається Конституцією і законом.

Стаття 8. Відкликання посадових осіб місцевого самоврядування

Відкликання посадової особи місцевого самоврядування може бути ініційоване не раніше ніж через шість місяців після набуття нею повноважень.

Збір підписів для відкликання посадової особи місцевого самоврядування триває до 45 днів.

Перевірка підписів здійснюється протягом 20 днів.

Місцеве голосування щодо відкликання проводиться не пізніше ніж через 30 днів після підтвердження достатньої кількості підписів.

Процедура відкликання має забезпечувати право посадової особи на публічне пояснення, захист від фальсифікацій і судове оскарження порушень процедури.

Стаття 9. Відкликання Президента-Гетьмана України

Питання відкликання Президента-Гетьмана України може бути ініційоване лише у випадках грубого порушення Конституції, державної зради, узурпації влади, системного порушення прав людини, використання воєнного або надзвичайного стану для продовження влади, або дій, що створюють пряму загрозу незалежності України, територіальній цілісності чи незнищуваному ядру Конституції.

Процедура відкликання Президента-Гетьмана України має включати:

1. підтверджену народну ініціативу;
2. конституційну перевірку підстав;
3. право Президента-Гетьмана надати публічне пояснення;
4. висновок Конституційного Суду України щодо дотримання процедури;
5. загальнонаціональне голосування громадян.

Порядок відкликання Президента-Гетьмана України визначається Конституцією і спеціальним законом.

Відкликання Президента-Гетьмана України не може бути використане для дестабілізації держави під час прямої збройної агресії, якщо така процедура створює очевидну загрозу обороноздатності, крім випадків державної зради, узурпації влади або прямої загрози існуванню держави.

Стаття 10. Відкликання та відповідальність інших виборних посадових осіб

Конституція і закон можуть передбачати відкликання інших виборних посадових осіб, якщо такі особи отримують мандат безпосередньо від громадян.

Порядок відкликання має враховувати рівень посади, обсяг повноважень, кількість виборців, строк мандату, суспільну значущість функції та ризики зловживання процедурою.

Відкликання не звільняє посадову особу від юридичної відповідальності за злочини, корупцію, зловживання владою або інші правопорушення.

Стаття 11. Пороги і гарантії процедури відкликання

Пороги підписів для ініціювання відкликання мають бути достатніми для підтвердження реальної суспільної підтримки ініціативи, але не такими високими, щоб зробити відкликання неможливим.

Пороги, порядок збору підписів, перевірки, голосування, оскарження і встановлення результатів визначаються законом.

Процедура відкликання має гарантувати:

1. достовірність підписів;
2. рівність сторін;
3. публічність підстав;
4. право посадової особи на відповідь;
5. захист від підкупу, примусу і фальсифікацій;
6. захист персональних даних громадян;
7. незалежний контроль;
8. судове оскарження порушень процедури.

Стаття 12. Заборона зловживання відкликанням

Відкликання не може використовуватися для:

1. політичної помсти;
2. тиску на незалежне голосування депутата;
3. блокування роботи органу влади;
4. зовнішнього втручання;
5. олігархічного або кримінального контролю;
6. примусу посадової особи діяти всупереч Конституції;
7. скасування прав людини або незнищуваного ядра Конституції.

Якщо процедура відкликання супроводжується істотними фальсифікаціями, підкупом, примусом, зовнішнім втручанням або цифровою маніпуляцією, її результати не можуть бути визнані дійсними.

Стаття 13. Захист виборів і відкликання від маніпуляцій

Держава зобов’язана захищати вибори, референдуми і процедури відкликання від:

1. підкупу виборців;
2. адміністративного ресурсу;
3. фальсифікацій;
4. незаконного фінансування;
5. прихованого впливу економічних груп;
6. зовнішнього втручання;
7. інформаційних операцій держави-агресора;
8. бот-мереж;
9. цифрового примусу;
10. маніпуляції виборчими або цифровими системами.

Фінансування виборчих кампаній, кампаній відкликання та політичної реклами має бути відкритим, перевірюваним і підконтрольним закону.

Стаття 14. Вибори, відкликання і воєнний стан

Проведення виборів або відкликання під час воєнного чи надзвичайного стану допускається лише за умов, коли можливо гарантувати свободу волевиявлення, безпеку громадян, рівність участі, доступ до інформації, таємницю голосування і достовірність результатів.

Якщо такі умови не можуть бути забезпечені, вибори або відкликання можуть бути відкладені на строк, необхідний для відновлення конституційних гарантій.

Відкладення виборів або відкликання не може використовуватися для узурпації влади, безстрокового продовження повноважень або скасування народовладдя.

Стаття 15. Спеціальне законодавство про вибори і відкликання

Порядок організації виборів, відкликання посадових осіб, перевірки підписів, голосування, фінансування кампаній, захисту виборчих прав, цифрових і нецифрових процедур, оскарження порушень і встановлення результатів визначається Конституцією, виборчим законодавством, спеціальним законом про народовладдя та законом про цифрову державу.

Виборче законодавство і законодавство про відкликання мають бути ухвалені або приведені у відповідність до цієї Конституції у строки, передбачені перехідними положеннями цієї Конституції.

Розділ VIII. Верховна Рада України

Стаття 1. Статус Верховної Ради України

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Верховна Рада України представляє Український народ, ухвалює закони, затверджує Державний бюджет України, бере участь у затвердженні Кабінету Міністрів України, здійснює парламентський контроль за виконавчою владою та виконує інші повноваження, визначені Конституцією.

Законодавча влада не може бути передана Президентові-Гетьману України, Кабінету Міністрів України, військовому командуванню, Охоронителям Нації, органам безпеки, надзвичайним органам або будь-якому іншому органу чи посадовій особі.

Будь-яке рішення, спрямоване на зупинення діяльності Верховної Ради України, усунення її від законодавчої влади або передачу законодавчої влади іншому органу, є нікчемним з моменту його ухвалення.

Верховна Рада України діє в межах Конституції, прав людини, народовладдя, незалежності України, територіальної цілісності, державної мови, обороноздатності та незнищуваного ядра Конституції.

Стаття 2. Місце Верховної Ради України в системі влади

Верховна Рада України здійснює законодавчу владу, затверджує Державний бюджет України, контролює використання публічних коштів, бере участь у затвердженні Кабінету Міністрів України, здійснює парламентський контроль за Кабінетом Міністрів України, контролює виконання законів і забезпечує відкритий політичний нагляд за діяльністю виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України формується в системі відповідальності Президента-Гетьмана України та набуває повноважень після затвердження Верховною Радою України.

Верховна Рада України не підміняє Кабінет Міністрів України, не здійснює поточне виконавче управління і не розподіляє виконавчі посади між депутатськими групами, фракціями, партіями або політичними союзами.

Верховна Рада України здійснює контроль за виконавчою владою через бюджет, звіти, парламентські слухання, тимчасові слідчі комісії, контрольні рішення, звільнення посадових осіб у випадках, визначених Конституцією, та інші форми парламентського контролю, визначені законом.

Стаття 3. Участь Верховної Ради України у формуванні Кабінету Міністрів України

Президент-Гетьман України вносить на затвердження Верховної Ради України кандидатуру Прем’єр-міністра України та персональний склад Кабінету Міністрів України.

Верховна Рада України затверджує кандидатуру Прем’єр-міністра України та персональний склад Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України набуває повноважень після затвердження Верховною Радою України.

Верховна Рада України не має права самостійно формувати склад Кабінету Міністрів України, розподіляти урядові посади між депутатськими фракціями, групами, партіями або політичними союзами.

Відмова Верховної Ради України у затвердженні складу Кабінету Міністрів України має бути публічно обґрунтована.

Повторне внесення складу Кабінету Міністрів України здійснюється Президентом-Гетьманом України у строк, визначений законом.

Порядок затвердження Кабінету Міністрів України, строки розгляду, наслідки повторного незатвердження та порядок забезпечення безперервності виконавчої влади визначаються Конституцією і законом.

Стаття 4. Подвійна відповідальність Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Президентом-Гетьманом України за здійснення виконавчої політики держави.

Кабінет Міністрів України є підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України з питань виконання законів, Державного бюджету України, державних програм, доброчесності, використання публічних коштів, дотримання прав людини, національної безпеки та публічного інтересу.

Подвійна відповідальність Кабінету Міністрів України не означає підпорядкування уряду парламентській коаліції і не може бути використана для політичного торгу за урядові посади.

Стаття 5. Право Верховної Ради України на звільнення членів Кабінету Міністрів України

Верховна Рада України має право звільнити окремого члена Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Підставами для звільнення члена Кабінету Міністрів України можуть бути порушення Конституції або закону, невиконання державної програми, недоброчесність, корупційні ризики, неефективне використання публічних коштів, втрата парламентської довіри, порушення прав людини, загроза національній безпеці або інші підстави, визначені законом.

Рішення Верховної Ради України про звільнення члена Кабінету Міністрів України має бути публічно обґрунтованим.

Президент-Гетьман України зобов’язаний у строк, визначений законом, внести нову кандидатуру на відповідну посаду.

Стаття 6. Звільнення Прем’єр-міністра України і відставка Кабінету Міністрів України

Верховна Рада України має право звільнити Прем’єр-міністра України двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Звільнення Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України, повноваження якого припинені у зв’язку зі звільненням Прем’єр-міністра України, продовжує виконувати обов’язки до затвердження нового складу Кабінету Міністрів України.

Такий Кабінет Міністрів України діє в режимі тимчасового уряду і не має права ухвалювати стратегічні кадрові, бюджетні, боргові, приватизаційні, ресурсні або інші довгострокові рішення, крім випадків невідкладної оборони, безпеки, надзвичайної ситуації або запобігання істотній шкоді державі.

Президент-Гетьман України зобов’язаний не пізніше тридцяти календарних днів з дня звільнення Прем’єр-міністра України внести на затвердження Верховної Ради України нову кандидатуру Прем’єр-міністра України та новий персональний склад Кабінету Міністрів України.

Верховна Рада України зобов’язана розглянути подання Президента-Гетьмана України щодо нового Прем’єр-міністра України та нового складу Кабінету Міністрів України у строк, визначений законом, але не пізніше п’ятнадцяти календарних днів з дня внесення такого подання.

Невнесення Президентом-Гетьманом України нової кандидатури Прем’єр-міністра України та нового складу Кабінету Міністрів України у встановлений строк є порушенням Конституції і тягне конституційну відповідальність у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Порядок діяльності тимчасового уряду, строки повторного подання кандидатур, наслідки незатвердження нового складу Кабінету Міністрів України та механізми забезпечення безперервності виконавчої влади визначаються законом.

Стаття 7. Надзвичайне дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України Верховною Радою України

Верховна Рада України має право ухвалити рішення про дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу у виняткових випадках, коли дії або бездіяльність Президента-Гетьмана України створюють пряму загрозу незалежності України, територіальній цілісності, конституційному ладу, незнищуваному ядру Конституції, правам людини або безперервності діяльності Верховної Ради України.

Підставами для такого рішення можуть бути державна зрада, узурпація влади, спроба зупинити або підпорядкувати Верховну Раду України, незаконна передача законодавчої влади іншому органу, відмова виконувати рішення Конституційного Суду України, грубе порушення Конституції, використання воєнного або надзвичайного стану для утримання влади, або інші дії, що становлять пряму загрозу державі.

Рішення Верховної Ради України про дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України має бути публічно мотивованим і може бути ухвалене лише після висновку Конституційного Суду України щодо дотримання процедури та наявності конституційних підстав.

Таке рішення не може бути ухвалене з підстав політичної незгоди, конфлікту між Президентом-Гетьманом України і Верховною Радою України, непопулярності політичного курсу або зміни парламентської більшості.

Після дострокового припинення повноважень Президента-Гетьмана України виконання його обов’язків переходить до посадової особи, визначеної Конституцією, а позачергові вибори Президента-Гетьмана України призначаються у строк, визначений Конституцією і законом.

Якщо безпекові умови дозволяють, рішення Верховної Ради України про дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України підлягає підтвердженню швидким загальнонаціональним референдумом у порядку, визначеному Конституцією і спеціальним законом про народовладдя.

Стаття 8. Склад Верховної Ради України і представницька основа

Верховна Рада України складається з народних депутатів України, які представляють Український народ.

Базова представницька формула Верховної Ради України становить один народний депутат України на сто тисяч громадян України.

Конституційний склад Верховної Ради України на момент набрання чинності цією Конституцією становить триста народних депутатів України.

Кількісний склад Верховної Ради України може змінюватися відповідно до чисельності громадян України, але не може бути меншим ніж двісті п’ятдесят і більшим ніж триста п’ятдесят народних депутатів України.

Перегляд кількісного складу Верховної Ради України здійснюється лише після всеукраїнського перепису населення або іншого офіційного демографічного обліку громадян України, не частіше ніж один раз на вісім років і лише для наступного скликання.

Стаття 9. Строк повноважень і розведення виборчих циклів

Народні депутати України обираються строком на чотири роки.

Чергові вибори народних депутатів України не можуть проводитися одночасно з черговими виборами Президента-Гетьмана України.

Між днем проведення чергових виборів народних депутатів України і днем проведення чергових виборів Президента-Гетьмана України має бути проміжок не менше дванадцяти місяців.

Порядок первинного розведення виборчих циклів визначається перехідними положеннями цієї Конституції та виборчим законом.

Стаття 10. Персональна виборча модель

Народні депутати України обираються шляхом персонального голосування громадян за конкретного кандидата.

Закриті партійні списки для обрання народних депутатів України забороняються.

Кандидат у народні депутати України може бути висунутий політичною партією або шляхом самовисування.

Політична партія може підтримувати кандидата, але не може підміняти його особисту відповідальність перед громадянами.

Виборець має право знати особу кандидата, його біографію, професійний досвід, джерела фінансування кампанії, політичну належність, декларацію доброчесності, конфлікти інтересів і програму діяльності.

Стаття 11. Вимоги до кандидата в народні депутати України

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти п’яти років, має право голосу, володіє державною мовою, відповідає вимогам Конституції і закону та не має обмежень, установлених Конституцією.

Особа з множинним громадянством не може бути народним депутатом України.

Кандидат у народні депутати України до реєстрації зобов’язаний пройти базову конституційно-законодавчу підготовку.

Базова конституційно-законодавча підготовка має бути відкритою, безоплатною, політично нейтральною, доступною для всіх потенційних кандидатів і не може використовуватися для політичного відбору, дискримінації або недопуску кандидата до виборів.

Порядок організації такої підготовки визначається законом.

Стаття 12. Народний депутат України

Народний депутат України є представником Українського народу і законодавцем.

Мандат народного депутата України є персональним, тимчасовим, відповідальним, професійним і підзвітним громадянам.

Народний депутат України може бути відкликаний громадянами у порядку, визначеному Конституцією, спеціальним законом про народовладдя та виборчим законодавством.

Народний депутат України зобов’язаний діяти в межах Конституції, в інтересах Українського народу, незалежності України, територіальної цілісності, прав людини, державної мови, народовладдя і публічного блага.

Стаття 13. Професійний обов’язок народного депутата України

Народний депутат України здійснює депутатський мандат на професійній постійній основі.

Депутатський мандат є не привілеєм, а обов’язком щоденної публічної служби Українському народові.

Народний депутат України зобов’язаний особисто брати участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, роботі комітетів, тимчасових комісій, законодавчій роботі, парламентському контролі, роботі з виборцями та інших формах депутатської діяльності.

Систематична безпідставна відсутність, фіктивне оформлення роботи з виборцями, самоусунення від депутатської діяльності або залишення України з метою ухилення від виконання депутатських обов’язків є підставою для відповідальності, включно з достроковим припиненням депутатського мандата у порядку, визначеному законом.

Держава забезпечує публічний облік роботи кожного народного депутата України.

Стаття 14. Особисте голосування і несумісність мандата

Народний депутат України голосує особисто.

Передача права голосу іншій особі, голосування за іншого депутата або будь-яке інше неособисте голосування забороняються.

Народний депутат України не може суміщати депутатський мандат із посадою в органах виконавчої влади, судової влади, прокуратури, органах правопорядку, військовій службі, державною службою або іншою посадою, несумісною з незалежністю депутатського мандата.

Народний депутат України не може використовувати мандат для приватного бізнесового інтересу, прихованого лобіювання, отримання незаконної вигоди або захисту інтересів третіх осіб всупереч публічному інтересу.

Стаття 15. Відкритість парламенту і законодавчої процедури

Діяльність Верховної Ради України є відкритою, крім випадків, прямо визначених Конституцією і законом для захисту державної таємниці, оборони, безпеки або прав людини.

Громадяни мають право знати, як голосує кожен народний депутат України, які законопроєкти він подає, які поправки підтримує, які інтереси декларує, які джерела фінансування має його політична діяльність і які експертні висновки супроводжують законопроєкти.

Закони України ухвалюються у відкритій, прозорій і передбачуваній процедурі.

Законопроєкти, які істотно впливають на права людини, податки, бюджет, землю, природні ресурси, оборону, цифрове народовладдя, судову владу, органи правопорядку або незнищуване ядро Конституції, підлягають посиленому публічному обговоренню.

Приховані поправки, неособисте голосування, маніпулятивне скорочення процедури, пакетне голосування за не пов’язані між собою питання або ухвалення законів без реальної можливості ознайомитися з текстом забороняються.

Стаття 16. Межі законодавчої влади

Верховна Рада України ухвалює закони в межах Конституції.

Закон не може скасовувати або звужувати незнищуване ядро Конституції.

Закон не може бути спрямований на узурпацію влади, скасування народовладдя, порушення територіальної цілісності України, приниження людської гідності, знищення державної мови або підрив обороноздатності.

Закон, що суперечить Конституції, може бути визнаний неконституційним Конституційним Судом України.

Стаття 17. Інститут законодавства Верховної Ради України

При Верховній Раді України діє Інститут законодавства Верховної Ради України як професійна, непартійна і незалежна у своїй експертній діяльності законодавча служба.

Інститут законодавства Верховної Ради України забезпечує правову, конституційну, антикорупційну, бюджетну, цифрову, техніко-юридичну та іншу експертизу законопроєктів.

Інститут законодавства не ухвалює політичних рішень і не підміняє народних депутатів України, але забезпечує професійну якість законодавчого процесу.

Висновки Інституту законодавства є публічними, крім частин, що містять державну таємницю або іншу захищену законом інформацію.

Стаття 18. Державний бюджет і парламентський контроль

Верховна Рада України затверджує Державний бюджет України і здійснює парламентський контроль за його виконанням.

Державний бюджет має бути відкритим, зрозумілим, обґрунтованим і доступним для громадян, крім частин, захищених законом з міркувань оборони або безпеки.

Верховна Рада України здійснює парламентський контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, виконанням законів, державних програм, використанням публічних коштів, стратегічними державними рішеннями та іншими питаннями, визначеними Конституцією і законом.

Парламентський контроль не підміняє суд, слідство, прокуратуру або виконавче управління.

Стаття 19. Тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України

Верховна Рада України має право утворювати тимчасові слідчі комісії для розслідування питань суспільного значення, порушень Конституції або закону, корупції, зловживань владою, неефективного використання публічних коштів, провалів державної політики, загроз національній безпеці або інших питань, визначених законом.

Посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів, які управляють публічними коштами або виконують публічні функції, зобов’язані з’являтися на виклик тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, надавати документи, пояснення, інформацію та інші матеріали в порядку, визначеному законом.

Безпідставна відмова від явки, ненадання документів, приховування інформації, надання завідомо неправдивих відомостей або перешкоджання роботі тимчасової слідчої комісії тягне юридичну відповідальність, визначену законом.

Тимчасова слідча комісія не здійснює правосуддя, не підміняє слідство, прокуратуру або суд, але її висновки можуть бути підставою для парламентського рішення, звільнення посадової особи, звернення до правоохоронних органів, Конституційного Суду України, Рахункової палати, антикорупційних органів або інших органів, визначених законом.

Стаття 20. Контрольні рішення Верховної Ради України

За результатами парламентського контролю, звіту Кабінету Міністрів України, висновків тимчасової слідчої комісії, аудиту, антикорупційної перевірки або іншої контрольної процедури Верховна Рада України має право ухвалювати обов’язкові контрольні рішення у випадках, визначених Конституцією і законом.

Такі рішення можуть стосуватися звільнення члена Кабінету Міністрів України, звернення до Президента-Гетьмана України щодо кадрового рішення, направлення матеріалів до правоохоронних органів, зупинення фінансування програми, вимоги аудиту, парламентського розслідування або інших заходів парламентського контролю.

Контрольні рішення Верховної Ради України не можуть підміняти судове рішення, кримінальне провадження або оперативне управління виконавчої влади.

Стаття 21. Парламентська більшість, опозиція і комітети

У Верховній Раді України можуть формуватися депутатські групи, фракції, парламентська більшість і парламентська опозиція відповідно до результатів виборів, політичної позиції депутатів і закону.

Парламентська більшість не є органом формування Кабінету Міністрів України і не має права розподіляти виконавчі посади як умову підтримки державної політики.

Парламентська опозиція має гарантовані права на парламентський контроль, доступ до інформації, участь у комітетах, ініціювання розслідувань, публічне висловлення позиції та контроль за діяльністю більшості й виконавчої влади.

Права опозиції не можуть бути скасовані парламентською більшістю.

Верховна Рада України утворює комітети та тимчасові слідчі комісії в порядку, визначеному законом.

Стаття 22. Депутатська недоторканність і відповідальність

Народний депутат України не несе юридичної відповідальності за політичну позицію, виступи, голосування або законодавчі ініціативи, крім випадків, визначених законом.

Депутатська недоторканність не є особистим привілеєм і не може захищати народного депутата України від відповідальності за корупцію, насильницький злочин, державну зраду, фінансування агресії, незаконне збагачення, організовану злочинність або інші тяжкі правопорушення.

Порядок притягнення народного депутата України до відповідальності має гарантувати баланс між незалежністю депутатського мандата і невідворотністю відповідальності за злочин.

Стаття 23. Фінансова прозорість і антикорупційні обмеження народного депутата України

Народний депутат України зобов’язаний повністю декларувати майно, доходи, витрати, корпоративні права, фінансові зобов’язання, рахунки, цінні папери, цифрові активи, криптоактиви, трасти, фонди, компанії, бенефіціарні інтереси та інше майно в Україні й за кордоном.

Народний депутат України не може мати прихованих рахунків, активів, корпоративних прав, компаній, трастів, фондів, криптоактивів, бенефіціарних інтересів або іншого майна в Україні чи за кордоном.

Майно, рахунки, активи, корпоративні права або інші фінансові інтереси народного депутата України за кордоном допускаються лише за умови їх повного декларування, підтвердження законного походження та перевірки в порядку, визначеному законом.

Під час здійснення мандата і протягом п’яти років після його припинення іноземні фінансові операції народного депутата України підлягають посиленому фінансовому моніторингу в порядку, визначеному законом.

Народний депутат України під час здійснення мандата не має права набувати громадянство іншої держави, подавати заяву про набуття громадянства іншої держави або створювати правову залежність від іншої держави.

Стаття 24. Особлива відповідальність за корупцію

Корупційний злочин народного депутата України є злочином проти народного мандата, публічної довіри і конституційного обов’язку служіння Українському народові.

Народний депутат України, засуджений за корупційний злочин, втрачає депутатський мандат з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

Особа, засуджена за тяжкий або особливо тяжкий корупційний злочин, вчинений під час здійснення депутатського мандата, не може обіймати стратегічні публічні посади у випадках і порядку, визначених Конституцією і законом.

Незаконно набуті активи, доходи, майно, корпоративні права, цифрові активи, криптоактиви та інша вигода, отримані внаслідок корупційного злочину, підлягають конфіскації за рішенням суду.

Корупційні дії народного депутата України, вчинені в інтересах держави-агресора, іноземної держави, окупаційної структури або спрямовані на підрив незалежності України, територіальної цілісності, обороноздатності чи конституційного ладу, можуть кваліфікуватися як державна зрада в порядку, визначеному законом.

Стаття 25. Захист парламенту від олігархічного, кримінального і зовнішнього контролю

Верховна Рада України не може бути інструментом олігархічного, кримінального, партійно-приватного або зовнішнього контролю над державою.

Фінансування політичних партій, виборчих кампаній, депутатської діяльності, політичної реклами, експертного супроводу законопроєктів і лобістської діяльності має бути відкритим і перевірюваним.

Приховане фінансування народного депутата України, депутатської групи, фракції або законодавчої ініціативи забороняється.

Лобізм допускається лише у відкритій, законній, зареєстрованій і прозорій формі.

Стаття 26. Взаємодія Верховної Ради України з народовладдям

Верховна Рада України зобов’язана розглядати народні законодавчі ініціативи, народні конституційні звернення, народне вето, петиції та інші форми народовладдя у строки й порядку, визначені Конституцією і спеціальним законом про народовладдя.

Верховна Рада України не може ігнорувати підтверджені народні ініціативи.

Якщо Верховна Рада України безпідставно не розглядає народну ініціативу у визначений строк, застосовуються конституційні механізми народного розгляду, референдуму або іншої форми народовладдя, визначеної Конституцією і законом.

Стаття 27. Безперервність роботи Верховної Ради України

Під час воєнного стану, надзвичайного стану, прямої збройної агресії, окупації частини території України, кібератаки, надзвичайної ситуації або іншої прямої загрози державі Верховна Рада України продовжує здійснювати свої конституційні повноваження.

Діяльність Верховної Ради України не може бути зупинена, обмежена, скасована або передана іншому органу під приводом воєнного стану, надзвичайного стану, оборони, безпеки, швидкості ухвалення рішень або необхідності централізації влади.

У разі неможливості безпечного проведення пленарних засідань Верховна Рада України переходить на іншу форму роботи: захищені дистанційні засідання, змішані засідання, засідання в резервному місці, розосереджену роботу комітетів або інший захищений порядок, визначений законом.

Рішення Верховної Ради України, ухвалені в іншій формі роботи, мають таку саму юридичну силу, як і рішення, ухвалені на звичайному пленарному засіданні, якщо дотримано вимоги Конституції, особистого голосування, ідентифікації народних депутатів України, кворуму, фіксації результатів і захисту від фальсифікацій.

Питання оборони, державної таємниці, безпеки військових операцій або критичної інфраструктури можуть розглядатися Верховною Радою України в закритому режимі, але такий режим не може бути використаний для приховування корупції, узурпації влади, порушення прав людини або скасування парламентського контролю.

Стаття 28. Періодичний перегляд моделі влади народом

Кожні вісім років після набрання чинності цією Конституцією проводиться загальнонаціональний референдум щодо моделі співвідношення повноважень Верховної Ради України, Президента-Гетьмана України і Кабінету Міністрів України.

На такий референдум може бути винесене питання про збереження президентсько-виконавчої моделі з парламентським затвердженням і контролем уряду, перехід до парламентсько-президентської моделі або затвердження іншої змішаної моделі, що не суперечить незнищуваному ядру Конституції.

Результат такого референдуму не може автоматично скасовувати Конституцію, права людини, незалежність України, територіальну цілісність, державну мову, народовладдя або незнищуване ядро Конституції.

Рішення народу щодо зміни моделі влади реалізується через конституційну процедуру, спеціальний перехідний закон і висновок Конституційного Суду України щодо відповідності запропонованої моделі Конституції.

Стаття 29. Спеціальне законодавство про Верховну Раду України

Організація роботи Верховної Ради України, статус народного депутата України, виборчі округи, персональна виборча модель, базова конституційно-законодавча підготовка кандидатів, Інститут законодавства Верховної Ради України, комітети, тимчасові слідчі комісії, парламентська більшість і опозиція, законодавча процедура, парламентський контроль, відкритість, робочий режим народних депутатів України, облік присутності, порядок затвердження Кабінету Міністрів України, порядок звільнення членів Кабінету Міністрів України, порядок надзвичайного дострокового припинення повноважень Президента-Гетьмана України, конфлікт інтересів, лобізм, фінансова прозорість і відповідальність народних депутатів України визначаються Конституцією і законом про Верховну Раду України.

Закон про Верховну Раду України має бути ухвалений або приведений у відповідність до цієї Конституції у строки, передбачені перехідними положеннями цієї Конституції.

Розділ IX. Президент-Гетьман України

Стаття 1. Статус Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України є главою держави.

Президент-Гетьман України виступає від імені України, представляє державу у внутрішніх і зовнішніх відносинах та забезпечує безперервність державного управління в межах Конституції.

Президент-Гетьман України є гарантом Конституції, незалежності України, територіальної цілісності, державної мови, прав і свобод людини, обороноздатності держави, демократичного ладу, народовладдя та незнищуваного ядра Конституції.

Президент-Гетьман України є центром виконавчої відповідальності держави, але не здійснює законодавчу або судову владу.

Президент-Гетьман України не може узурпувати владу, зупиняти Верховну Раду України, перебирати її повноваження, підпорядковувати судову владу або створювати органи влади поза Конституцією.

Стаття 2. Зміст посади Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України є єдиною конституційною посадою, що поєднує статус глави держави та статус Верховного Головнокомандувача Сил оборони України.

Президентська складова цієї посади означає представництво України, гарантування Конституції, незалежності, територіальної цілісності, державної мови, прав людини, народовладдя, зовнішньої політики та безперервності державного управління.

Гетьманська складова цієї посади означає найвищу конституційну відповідальність за оборону України, безпеку держави, стратегічне керівництво Силами оборони України, національний спротив і захист України від збройної агресії.

Президент-Гетьман України як Гетьман є Верховним Головнокомандувачем Сил оборони України.

Гетьманська складова посади не створює монархічної, спадкової, військово-диктаторської або позаконституційної влади.

Президент-Гетьман України здійснює повноваження глави держави і Верховного Головнокомандувача виключно на підставі Конституції, у межах Конституції та в інтересах Українського народу.

Професійне військове командування здійснюється Головнокомандувачем Збройних Сил України, Генеральним штабом, командувачами видів і родів військ та іншими військовими посадовими особами відповідно до Конституції і закону.

Головнокомандувач Збройних Сил України та інші посадові особи сектору оборони і безпеки підпорядковуються Президенту-Гетьману України як Верховному Головнокомандувачу Сил оборони України в межах Конституції і законів України.

Стаття 3. Обрання Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Президент-Гетьман України обирається строком на чотири роки.

Одна й та сама особа не може обіймати посаду Президента-Гетьмана України більше двох строків.

Тимчасове виконання повноважень Президента-Гетьмана України після закінчення строку у випадках, прямо передбачених Конституцією, не є новим строком і не вважається переобранням.

Чергові вибори Президента-Гетьмана України не можуть проводитися одночасно з черговими виборами народних депутатів України.

Між днем проведення чергових виборів Президента-Гетьмана України і днем проведення чергових виборів народних депутатів України має бути проміжок не менше дванадцяти місяців.

Порядок первинного розведення виборчих циклів визначається перехідними положеннями цієї Конституції та виборчим законом.

Стаття 4. Вимоги до кандидата на посаду Президента-Гетьмана України

Президентом-Гетьманом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, володіє державною мовою, проживає в Україні протягом строку, визначеного законом, і відповідає вимогам Конституції.

Президентом-Гетьманом України може бути лише особа, яка має єдине громадянство України.

Особа, яка має громадянство іншої держави, множинне громадянство, право постійного проживання в іншій державі, статус податкового резидента іншої держави, політичне зобов’язання перед іншою державою або іншу правову залежність, несумісну з найвищою державною посадою України, не може бути Президентом-Гетьманом України.

Особа, яка після досягнення повноліття добровільно набула громадянство держави-агресора або перебувала у правовій, політичній, військовій, фінансовій чи службовій залежності від держави-агресора, не може бути Президентом-Гетьманом України.

Президентом-Гетьманом України не може бути особа, яка:

1. засуджена за державну зраду, колабораційну діяльність, злочин проти основ національної безпеки, воєнний злочин, злочин проти людяності, терористичний злочин, умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин;
2. засуджена за корупційний злочин або незаконне збагачення;
3. брала участь у діяльності окупаційних органів, збройних формувань держави-агресора, органів влади держави-агресора або структур, спрямованих проти незалежності України;
4. має приховану залежність від держави-агресора, іноземної держави, олігархічної групи, кримінальної організації, іноземної корпорації або зовнішнього центру впливу;
5. має непогашений конфлікт інтересів, несумісний із виконанням повноважень глави держави і Верховного Головнокомандувача Сил оборони України;
6. приховала майно, доходи, корпоративні права, бенефіціарні інтереси, рахунки, трасти, фонди, цифрові активи, криптоактиви або інші активи в Україні чи за кордоном;
7. фінансувалася або підтримувалася під час виборчої кампанії з незаконних, прихованих, іноземних, олігархічних, кримінальних або пов’язаних із державою-агресором джерел;
8. за станом здоров’я або правовою недієздатністю не здатна виконувати повноваження Президента-Гетьмана України.

Кандидат на посаду Президента-Гетьмана України зобов’язаний до реєстрації подати:

1. декларацію громадянства і відсутності громадянства іншої держави;
2. декларацію доброчесності;
3. декларацію майна, доходів, витрат, корпоративних прав, фінансових зобов’язань, рахунків, цінних паперів, цифрових активів, криптоактивів, трастів, фондів, компаній і бенефіціарних інтересів в Україні та за кордоном;
4. декларацію конфліктів інтересів;
5. звіт про джерела фінансування виборчої кампанії;
6. відомості про членів сім’ї, пов’язаних осіб і структури, через які може здійснюватися прихований вплив;
7. підтвердження володіння державною мовою;
8. підтвердження проходження базової конституційної, безпекової та оборонної підготовки кандидата на посаду Президента-Гетьмана України.

Базова конституційна, безпекова та оборонна підготовка кандидата не є політичним фільтром, не може використовуватися для дискримінації або недопуску кандидата, але має забезпечити, що особа, яка претендує на посаду Президента-Гетьмана України, розуміє Конституцію, повноваження глави держави, основи оборони, безпеки, прав людини, народовладдя, міжнародних зобов’язань України та межі власної влади.

Порядок перевірки відповідності кандидата вимогам Конституції визначається виборчим законом, законом про Президента-Гетьмана України, законом про доброчесність публічної влади та законом про національну безпеку.

Рішення про реєстрацію кандидата або відмову в реєстрації може бути оскаржене до суду в прискореному порядку.

Жодна вимога до кандидата не може використовуватися для політичного усунення, дискримінації або недопуску кандидата з підстав, не передбачених Конституцією.

Стаття 5. Присяга Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України вступає на пост після складення присяги Українському народові.

Присяга Президента-Гетьмана України складається на урочистому засіданні Верховної Ради України в присутності представників Конституційного Суду України, судової влади, Сил оборони України, громад, Охоронителів Нації та Українського народу.

Президент-Гетьман України складає таку присягу:

> “Я, [ім’я та прізвище], волею Українського народу обраний Президентом-Гетьманом України, вступаючи на цю найвищу державну і оборонну посаду, урочисто присягаю Українському народові.

>

> Присягаю бути вірним Україні.

>

> Присягаю захищати незалежність України, її територіальну цілісність, державний суверенітет, Конституцію України, державну мову, права і свободи людини, гідність кожного громадянина, народовладдя і незнищуване ядро Конституції.

>

> Присягаю як Президент служити Українському народові, діяти лише в межах Конституції, не узурпувати владу, не підпорядковувати державу приватному, партійному, олігархічному, кримінальному чи зовнішньому інтересу.

>

> Присягаю як Гетьман і Верховний Головнокомандувач Сил оборони України захищати Україну, її народ, землю, свободу, військо, безпеку і майбутні покоління від будь-якої агресії, окупації, зради, тиранії та внутрішнього руйнування.

>

> Присягаю не використовувати Сили оборони України, органи безпеки, розвідки, правопорядку чи будь-яку державну силу проти Українського народу, законного народовладдя, політичних опонентів або для продовження власної влади поза Конституцією.

>

> Присягаю поважати Верховну Раду України як єдиний орган законодавчої влади, судову владу, Конституційний Суд України, громади, Охоронителів Нації та всі конституційні запобіжники, встановлені для захисту свободи і держави.

>

> Присягаю не допустити державної зради, узурпації влади, знищення української мови, приниження людської гідності, руйнування прав людини, підриву обороноздатності або втрати української державності.

>

> Присягаю перед Богом, власною совістю, Українським народом, пам’яттю попередніх поколінь і відповідальністю перед майбутніми поколіннями служити Україні чесно, мужньо, мудро і справедливо.

>

> Слава Україні.”

Відмова обраного Президента-Гетьмана України скласти присягу означає невступ на пост.

Складення присяги з умисним запереченням її змісту, прихованим іноземним зобов’язанням, обманом щодо громадянства, доброчесності або залежності від держави-агресора є підставою для конституційної відповідальності.

Порушення присяги Президента-Гетьмана України є грубим порушенням Конституції і може бути підставою для імпічменту, народного відкликання або надзвичайного дострокового припинення повноважень у порядку, визначеному Конституцією.

Стаття 6. Несумісність посади Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України не може мати іншого представницького мандата, обіймати іншу оплачувану посаду, входити до органів управління підприємств, організацій, фондів, трастів або інших приватних структур, займатися підприємницькою діяльністю чи іншою діяльністю, несумісною з посадою глави держави.

На час здійснення повноважень Президент-Гетьман України зобов’язаний припинити участь у керівних органах політичної партії.

Президент-Гетьман України не може використовувати свою посаду для партійної, приватної, родинної, бізнесової, олігархічної, зовнішньої або іншої непублічної вигоди.

Президент-Гетьман України зобов’язаний дотримуватися вимог фінансової прозорості, доброчесності, конфлікту інтересів і антикорупційного законодавства.

Стаття 7. Основні повноваження Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України:

1. представляє Україну у міжнародних відносинах;
2. забезпечує стратегічний курс держави в межах Конституції;
3. відповідає за безперервність виконавчої влади;
4. вносить на затвердження Верховної Ради України кандидатуру Прем’єр-міністра України та персональний склад Кабінету Міністрів України;
5. координує діяльність Кабінету Міністрів України в межах виконавчої відповідальності;
6. є Верховним Головнокомандувачем Сил оборони України;
7. здійснює повноваження у сфері оборони, безпеки і спротиву відповідно до Конституції і закону;
8. підписує закони, ухвалені Верховною Радою України;
9. має право вето щодо закону з обов’язковим поверненням закону до Верховної Ради України з мотивованими пропозиціями;
10. призначає або вносить кандидатури на державні посади у випадках, визначених Конституцією;
11. забезпечує виконання міжнародних зобов’язань України;
12. здійснює інші повноваження, прямо визначені Конституцією.

Повноваження Президента-Гетьмана України не можуть тлумачитися розширено для перебрання законодавчої, судової, місцевої, народної або надзвичайної влади.

Стаття 8. Формування Кабінету Міністрів України

Президент-Гетьман України вносить на затвердження Верховної Ради України кандидатуру Прем’єр-міністра України та персональний склад Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України набуває повноважень після затвердження Верховною Радою України більшістю від її конституційного складу.

Президент-Гетьман України не має права одноосібно надати Кабінету Міністрів України повноваження без затвердження Верховною Радою України.

Верховна Рада України не має права самостійно формувати Кабінет Міністрів України або розподіляти урядові посади між фракціями, партіями, депутатськими групами чи політичними союзами.

Порядок внесення, розгляду, затвердження, повторного подання та забезпечення безперервності виконавчої влади визначається Конституцією і законом про Кабінет Міністрів України.

Стаття 9. Відносини Президента-Гетьмана України з Кабінетом Міністрів України

Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Президентом-Гетьманом України за здійснення виконавчої політики держави.

Кабінет Міністрів України є підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України в межах, визначених Конституцією.

Президент-Гетьман України має право вимагати звіту Прем’єр-міністра України, міністрів та інших посадових осіб виконавчої влади з питань виконання державної політики, оборони, безпеки, бюджету, прав людини, відновлення, міжнародних зобов’язань та інших питань публічного інтересу.

Президент-Гетьман України не може використовувати Кабінет Міністрів України як особисту, партійну, родинну, бізнесову або олігархічну вертикаль.

Президент-Гетьман України не може наказувати Кабінету Міністрів України порушувати Конституцію, закони, права людини, бюджетну дисципліну, рішення судів або контрольні повноваження Верховної Ради України.

Стаття 10. Кадрові повноваження Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України здійснює кадрові повноваження лише у випадках і порядку, визначених Конституцією.

Кандидатури на ключові державні посади, що впливають на оборону, безпеку, правопорядок, антикорупційну систему, державні фінанси, дипломатичне представництво, критичну інфраструктуру або конституційний лад, підлягають перевірці доброчесності, професійності, незалежності та відсутності конфлікту інтересів.

Призначення на посади, щодо яких Конституція передбачає участь Верховної Ради України, здійснюється лише після відповідного затвердження, погодження або процедури парламентського контролю.

Президент-Гетьман України не може призначати на державні посади осіб, які мають приховану залежність від держави-агресора, іноземної держави, олігархічної групи, кримінальної структури або зовнішнього центру впливу.

Стаття 11. Президент-Гетьман України як Верховний Головнокомандувач Сил оборони України

Президент-Гетьман України є Верховним Головнокомандувачем Сил оборони України.

Сили оборони України включають Збройні Сили України, інші військові формування, органи безпеки, розвідки, контррозвідки, прикордонної охорони, Національну гвардію та інші органи і служби, які відповідно до закону беруть участь в обороні України, захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу і національного спротиву.

Президент-Гетьман України здійснює верховне стратегічне керівництво Силами оборони України, забезпечує єдність оборонної політики, координацію сектору безпеки і оборони, готовність держави до спротиву, міжнародну оборонну взаємодію та захист України від збройної агресії.

Президент-Гетьман України не підміняє професійне військове командування у поточному оперативному управлінні військами, якщо інше прямо не передбачено Конституцією і законом у випадках воєнного стану.

Професійне військове командування здійснюють Головнокомандувач Збройних Сил України, Генеральний штаб, командувачі видів і родів військ, командувачі операцій та інші військові посадові особи відповідно до Конституції, закону, військової доктрини і рішень Президента-Гетьмана України як Верховного Головнокомандувача.

Усі органи сектору оборони і безпеки, визначені законом, діють у системі конституційної підпорядкованості Президенту-Гетьману України як Верховному Головнокомандувачу Сил оборони України, Кабінету Міністрів України у межах його виконавчих повноважень та Верховній Раді України у межах парламентського контролю.

Президент-Гетьман України не має права використовувати Сили оборони України, органи безпеки, розвідки, контррозвідки, правопорядку або інші силові органи для узурпації влади, зупинення Верховної Ради України, підпорядкування судів, переслідування політичних опонентів, придушення законного народовладдя, захисту приватних, партійних, олігархічних або зовнішніх інтересів.

Сектор оборони і безпеки України підлягає демократичному цивільному контролю в порядку, визначеному Конституцією і законом.

Стаття 12. Воєнний стан

Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях запроваджується і продовжується виключно законом Верховної Ради України.

Президент-Гетьман України має право внести до Верховної Ради України подання про запровадження або продовження воєнного стану у зв’язку з реальним веденням бойових дій проти України, збройною агресією або безпосередньою потребою оборони держави.

Закон про запровадження або продовження воєнного стану має визначати підстави, територію дії, строк, межі тимчасових обмежень, органи відповідальності, парламентський контроль і гарантії прав людини.

Воєнний стан не може бути запроваджений або продовжений лише з підстав політичної нестабільності, загальної зовнішньої загрози, внутрішньої політичної боротьби, непопулярності влади, економічної кризи або для уникнення виборів.

Воєнний стан не скасовує Конституцію, не зупиняє Верховну Раду України, не припиняє судову владу, не скасовує народовладдя і не дає Президенту-Гетьману України права діяти поза межами Конституції.

Стаття 13. Тимчасове виконання повноважень Президента-Гетьмана України під час воєнного стану

Президент-Гетьман України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента-Гетьмана України.

Чергові вибори Президента-Гетьмана України не проводяться під час дії воєнного стану, запровадженого законом Верховної Ради України у зв’язку з реальним веденням бойових дій проти України.

Окупація частини території України, зовнішня загроза, політична нестабільність, безпекова напруга або інші обставини самі по собі не є достатньою підставою для непроведення виборів Президента-Гетьмана України, якщо на території України можливо забезпечити вільне, загальне, рівне, таємне і безпечне волевиявлення громадян.

Якщо строк повноважень Президента-Гетьмана України закінчується під час дії воєнного стану, запровадженого законом Верховної Ради України у зв’язку з реальним веденням бойових дій, Верховна Рада України у законі про запровадження або продовження воєнного стану окремо підтверджує тимчасове виконання Президентом-Гетьманом України повноважень до вступу на пост новообраного Президента-Гетьмана України.

Таке підтвердження не є продовженням строку повноважень Президента-Гетьмана України, не є новим строком, не є переобранням і не може бути використане для обходу конституційних обмежень щодо перебування на посаді.

Тимчасове виконання повноважень Президента-Гетьмана України під час воєнного стану допускається лише для забезпечення безперервності державного управління, оборони, зовнішньої політики, виконавчої влади, міжнародного представництва України та захисту конституційного ладу.

Кожен закон про продовження воєнного стану, ухвалений після закінчення строку повноважень Президента-Гетьмана України, має містити окрему норму про підтвердження або непідтвердження тимчасового виконання Президентом-Гетьманом України повноважень на відповідний період.

Верховна Рада України під час такого тимчасового виконання повноважень не рідше одного разу на дев’яносто днів заслуховує звіт Президента-Гетьмана України, Кабінету Міністрів України, Центральної виборчої комісії та органів безпеки щодо причин неможливості проведення виборів і стану підготовки до їх проведення після припинення воєнного стану.

Під час тимчасового виконання повноважень Президент-Гетьман України не має права ініціювати зміну Конституції щодо власного статусу, строку повноважень, порядку обрання, розширення своїх повноважень або звуження повноважень Верховної Ради України, судової влади, народовладдя, Конституційного Суду України чи Охоронителів Нації.

Під час тимчасового виконання повноважень Президент-Гетьман України не має права використовувати воєнний стан для узурпації влади, зупинення діяльності Верховної Ради України, обмеження парламентського контролю, підпорядкування судової влади, переслідування політичних опонентів, обмеження народовладдя або продовження власної влади поза межами Конституції.

Після припинення воєнного стану чергові або позачергові вибори Президента-Гетьмана України мають бути призначені і проведені у строк, визначений законом, але не пізніше ста вісімдесяти календарних днів з дня припинення воєнного стану.

Умисне затягування призначення або проведення виборів Президента-Гетьмана України після припинення воєнного стану є грубим порушенням Конституції.

У разі зловживання тимчасовим виконанням повноважень Президентом-Гетьманом України застосовуються механізми конституційної відповідальності, включно з надзвичайним достроковим припиненням його повноважень Верховною Радою України у порядку, визначеному Конституцією.

Стаття 14. Зовнішня політика і міжнародне представництво

Президент-Гетьман України представляє Україну в міжнародних відносинах.

Президент-Гетьман України здійснює стратегічне керівництво зовнішньою політикою держави в межах Конституції, законів України та національного інтересу.

Міжнародні договори, що стосуються суверенітету, території, безпеки, оборони, державного боргу, стратегічних ресурсів, прав людини, громадянства або довгострокових зобов’язань України, підлягають затвердженню Верховною Радою України.

Президент-Гетьман України не має права укладати міжнародні домовленості, які порушують незалежність України, територіальну цілісність, державну мову, права громадян, незнищуване ядро Конституції або передають суверенні повноваження України без конституційної процедури.

Стаття 15. Акти Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України видає укази, розпорядження та інші акти в межах Конституції і законів України.

Акти Президента-Гетьмана України є обов’язковими до виконання на території України, якщо вони видані в межах його конституційних повноважень.

Акти Президента-Гетьмана України не можуть мати силу закону, змінювати закон, скасовувати закон, зупиняти дію закону або встановлювати відповідальність, не передбачену законом.

Акт Президента-Гетьмана України, що суперечить Конституції або закону, може бути оскаржений до суду або Конституційного Суду України у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Виконання явно неконституційного або злочинного наказу Президента-Гетьмана України не звільняє виконавця від відповідальності.

Стаття 16. Вето Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України має право повернути закон, ухвалений Верховною Радою України, зі своїми мотивованими пропозиціями для повторного розгляду.

Вето Президента-Гетьмана України не може використовуватися для блокування законів, необхідних для виконання Конституції, захисту прав людини, оборони держави, функціонування Верховної Ради України, судової влади, народовладдя або антикорупційної системи.

Верховна Рада України має право подолати вето Президента-Гетьмана України у порядку, визначеному Конституцією.

Закон, повторно ухвалений Верховною Радою України після подолання вето, підлягає підписанню і офіційному оприлюдненню у строк, визначений Конституцією.

У разі відмови Президента-Гетьмана України підписати такий закон він офіційно оприлюднюється в порядку, визначеному Конституцією і законом.

Стаття 17. Щорічне послання і звітність Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України щороку звертається до Верховної Ради України та Українського народу з посланням про стан держави, виконання Конституції, оборону, безпеку, зовнішню політику, стан виконавчої влади, права людини, доброчесність влади, відновлення, майбутні покоління та стратегічні виклики.

Верховна Рада України має право заслуховувати Президента-Гетьмана України з питань, що становлять особливе державне значення.

Під час воєнного стану, надзвичайної ситуації або тимчасового виконання повноважень після закінчення строку Президент-Гетьман України звітує перед Верховною Радою України частіше, у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Звітність Президента-Гетьмана України не може підміняти його політичну відповідальність перед Українським народом.

Стаття 18. Межі влади Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України не має права:

1. зупиняти діяльність Верховної Ради України;
2. перебирати законодавчу владу;
3. видавати акти, що мають силу закону;
4. підпорядковувати судову владу;
5. створювати надзвичайні органи влади поза Конституцією;
6. використовувати Сили оборони, органи безпеки або правопорядку проти Українського народу, політичних опонентів, журналістів, громадських об’єднань або законного народовладдя;
7. використовувати воєнний або надзвичайний стан для продовження власної влади поза Конституцією;
8. звужувати незнищуване ядро Конституції;
9. обмежувати державну мову, незалежність України, територіальну цілісність або права людини поза межами Конституції;
10. перешкоджати роботі Конституційного Суду України, судів, Верховної Ради України, Охоронителів Нації або органів народовладдя.

Будь-яка дія Президента-Гетьмана України, спрямована на узурпацію влади, є грубим порушенням Конституції.

Стаття 19. Припинення повноважень Президента-Гетьмана України

Повноваження Президента-Гетьмана України припиняються у разі:

1. закінчення строку повноважень і вступу на пост новообраного Президента-Гетьмана України;
2. добровільної відставки;
3. неможливості виконувати повноваження за станом здоров’я;
4. смерті;
5. усунення з посади в порядку імпічменту;
6. відкликання Українським народом у випадках, визначених Конституцією;
7. надзвичайного дострокового припинення повноважень Верховною Радою України у виняткових випадках, визначених Конституцією.

Порядок встановлення підстав припинення повноважень Президента-Гетьмана України визначається Конституцією і законом.

Стаття 20. Відставка Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України має право подати добровільну відставку.

Відставка Президента-Гетьмана України набуває чинності після публічного оголошення ним заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України або після офіційного подання письмової заяви у порядку, визначеному законом.

Відставка Президента-Гетьмана України не може бути відкликана після набрання нею чинності.

Стаття 21. Неможливість виконувати повноваження за станом здоров’я

Неможливість Президента-Гетьмана України виконувати повноваження за станом здоров’я встановлюється у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Таке рішення має ґрунтуватися на медичному висновку, висновку Конституційного Суду України щодо дотримання процедури та рішенні Верховної Ради України, ухваленому кваліфікованою більшістю, визначеною Конституцією.

Процедура встановлення неможливості виконувати повноваження за станом здоров’я не може використовуватися як інструмент політичного усунення Президента-Гетьмана України.

Стаття 22. Імпічмент Президента-Гетьмана України

Президент-Гетьман України може бути усунутий з посади в порядку імпічменту у разі вчинення державної зради, тяжкого злочину, грубого порушення Конституції або інших діянь, прямо визначених Конституцією.

Процедура імпічменту має гарантувати незалежне розслідування, право Президента-Гетьмана України на захист, відкритість процедури, висновок Конституційного Суду України щодо дотримання процедури та остаточне рішення Верховної Ради України кваліфікованою більшістю, визначеною Конституцією.

Імпічмент не може використовуватися як звичайний механізм політичної недовіри.

Порядок імпічменту визначається Конституцією і спеціальним законом.

Стаття 23. Надзвичайне дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України Верховною Радою України

Верховна Рада України має право ухвалити рішення про дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу у виняткових випадках, коли дії або бездіяльність Президента-Гетьмана України створюють пряму загрозу незалежності України, територіальній цілісності, конституційному ладу, незнищуваному ядру Конституції, правам людини або безперервності діяльності Верховної Ради України.

Підставами для такого рішення можуть бути державна зрада, узурпація влади, спроба зупинити або підпорядкувати Верховну Раду України, незаконна передача законодавчої влади іншому органу, відмова виконувати рішення Конституційного Суду України, грубе порушення Конституції, використання воєнного або надзвичайного стану для утримання влади або інші дії, що становлять пряму загрозу державі.

Рішення Верховної Ради України про дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України має бути публічно мотивованим і може бути ухвалене лише після висновку Конституційного Суду України щодо дотримання процедури та наявності конституційних підстав.

Таке рішення не може бути ухвалене з підстав політичної незгоди, конфлікту між Президентом-Гетьманом України і Верховною Радою України, непопулярності політичного курсу або зміни парламентської більшості.

Після дострокового припинення повноважень Президента-Гетьмана України виконання його обов’язків переходить до посадової особи, визначеної Конституцією, а позачергові вибори Президента-Гетьмана України призначаються у строк, визначений Конституцією і законом.

Якщо безпекові умови дозволяють, рішення Верховної Ради України про дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України підлягає підтвердженню швидким загальнонаціональним референдумом у порядку, визначеному Конституцією і спеціальним законом про народовладдя.

Стаття 24. Тимчасове виконання обов’язків Президента-Гетьмана України

У разі дострокового припинення повноважень Президента-Гетьмана України виконання його обов’язків переходить до Голови Верховної Ради України, якщо інше не встановлено Конституцією для особливих випадків.

Особа, яка тимчасово виконує обов’язки Президента-Гетьмана України, не набуває статусу обраного Президента-Гетьмана України.

Тимчасовий виконувач обов’язків Президента-Гетьмана України забезпечує безперервність державного управління, оборони, міжнародного представництва і виконавчої влади до вступу на пост новообраного Президента-Гетьмана України.

Тимчасовий виконувач обов’язків Президента-Гетьмана України не має права ініціювати зміну Конституції, змінювати модель влади, призначати референдум щодо зміни Конституції, розпускати Верховну Раду України, розширювати свої повноваження або ухвалювати стратегічні кадрові й довгострокові рішення, крім випадків невідкладної оборони, безпеки або запобігання істотній шкоді державі.

Позачергові вибори Президента-Гетьмана України проводяться у строк, визначений Конституцією і законом.

Стаття 25. Наслідки припинення повноважень Президента-Гетьмана України для Кабінету Міністрів України

Дострокове припинення повноважень Президента-Гетьмана України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України, сформованого в системі його виконавчої відповідальності.

Кабінет Міністрів України, повноваження якого припинені у зв’язку з достроковим припиненням повноважень Президента-Гетьмана України, продовжує виконувати обов’язки в режимі тимчасового уряду до затвердження нового складу Кабінету Міністрів України.

Тимчасовий уряд не має права ухвалювати стратегічні кадрові, бюджетні, боргові, приватизаційні, ресурсні або інші довгострокові рішення, крім випадків невідкладної оборони, безпеки, надзвичайної ситуації або запобігання істотній шкоді державі.

Після вступу на пост нового Президента-Гетьмана України він зобов’язаний у строк, визначений Конституцією і законом, внести на затвердження Верховної Ради України нову кандидатуру Прем’єр-міністра України та новий персональний склад Кабінету Міністрів України.

Стаття 26. Відповідальність Президента-Гетьмана України перед Українським народом

Президент-Гетьман України несе політичну, конституційну і юридичну відповідальність перед Українським народом.

Президент-Гетьман України не має недоторканності від відповідальності за державну зраду, узурпацію влади, тяжкий злочин, корупційний злочин, злочин проти прав людини, фінансування агресії, співпрацю з державою-агресором або інші злочини, визначені законом.

Після припинення повноважень Президент-Гетьман України може бути притягнутий до юридичної відповідальності за дії, вчинені під час перебування на посаді, у порядку, визначеному законом.

Незаконні активи, отримані Президентом-Гетьманом України, членами його родини, пов’язаними особами, номінальними власниками або підконтрольними структурами внаслідок корупції, зловживання владою або державної зради, підлягають арешту, поверненню і конфіскації за рішенням суду.

Стаття 27. Захист інституту Президента-Гетьмана України від зовнішнього і приватного впливу

Президент-Гетьман України не може перебувати під прихованим впливом держави-агресора, іноземної держави, міжнародної приватної групи, олігархічного центру, кримінальної організації, корпорації, фінансової структури або іншого суб’єкта, що діє всупереч національному інтересу України.

Фінансування виборчої кампанії Президента-Гетьмана України має бути відкритим, законним, перевірюваним і доступним для громадського контролю.

Приховане фінансування кампанії, підставне фінансування, фінансування через іноземні структури, державу-агресора, пов’язаних осіб, номінальних донорів або незаконні активи забороняється.

Порушення вимог фінансової прозорості і доброчесності кандидатом або Президентом-Гетьманом України тягне відповідальність, визначену Конституцією і законом.

Стаття 28. Взаємодія Президента-Гетьмана України з народовладдям

Президент-Гетьман України зобов’язаний поважати форми народовладдя, передбачені Конституцією.

Президент-Гетьман України не має права блокувати народні ініціативи, народне вето, референдуми, народні конституційні звернення або інші форми прямої участі громадян, якщо вони здійснюються відповідно до Конституції.

Президент-Гетьман України має право звертатися до Українського народу з питань особливого державного значення у формах, визначених Конституцією і законом.

Звернення Президента-Гетьмана України до народу не може підміняти конституційну процедуру, рішення Верховної Ради України, судовий контроль або обов’язкові гарантії прав людини.

Стаття 29. Спеціальне законодавство про Президента-Гетьмана України

Статус Президента-Гетьмана України, порядок виборів, вимоги до кандидатів, фінансування виборчої кампанії, присяга, несумісність, доброчесність, кадрові повноваження, взаємодія з Кабінетом Міністрів України, оборонні повноваження, зовнішня політика, акти Президента-Гетьмана України, порядок вето, звітність, тимчасове виконання повноважень під час воєнного стану, дострокове припинення повноважень, імпічмент, надзвичайне припинення повноважень, тимчасове виконання обов’язків і відповідальність визначаються Конституцією та законом про Президента-Гетьмана України.

Закон про Президента-Гетьмана України має бути ухвалений або приведений у відповідність до цієї Конституції у строки, передбачені перехідними положеннями цієї Конституції.

Розділ X. Кабінет Міністрів України і виконавча влада

Стаття 1. Статус Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України є вищим колегіальним органом виконавчої влади в Україні.

Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції України, законів України, Державного бюджету України, державних програм, міжнародних зобов’язань України та рішень, ухвалених у межах Конституції.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на всій території України, крім територій, на яких здійснення повноважень є тимчасово неможливим у зв’язку з окупацією, бойовими діями або іншими обставинами, визначеними законом.

Кабінет Міністрів України діє на основі Конституції, законності, служіння Українському народові, прав людини, доброчесності, професійності, публічного інтересу, відкритості, цифрової прозорості, відповідальності та ефективності.

Стаття 2. Місце Кабінету Міністрів України в системі влади

Кабінет Міністрів України діє в системі виконавчої відповідальності Президента-Гетьмана України та парламентського контролю Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України не є органом парламентського коаліційного торгу, розподілу посад між політичними фракціями, партіями, депутатськими групами або приватними центрами впливу.

Кабінет Міністрів України не є особистою адміністрацією Президента-Гетьмана України, партійною вертикаллю, олігархічним інструментом або приватною системою управління.

Кабінет Міністрів України має власну конституційну суб’єктність як вищий орган виконавчої влади, але здійснює її лише в межах Конституції, законів України, затвердженого складу уряду і державної виконавчої політики.

Стаття 3. Формування Кабінету Міністрів України

Президент-Гетьман України вносить на затвердження Верховної Ради України кандидатуру Прем’єр-міністра України та персональний склад Кабінету Міністрів України.

Подання Президента-Гетьмана України щодо Прем’єр-міністра України та персонального складу Кабінету Міністрів України має бути публічним, мотивованим і містити відомості про професійність, доброчесність, громадянство, відсутність конфлікту інтересів та відповідність кандидатів вимогам Конституції і закону.

Верховна Рада України розглядає подання Президента-Гетьмана України у строк, визначений Конституцією і законом.

Кабінет Міністрів України набуває повноважень лише після затвердження Верховною Радою України.

Президент-Гетьман України не має права одноосібно надати Кабінету Міністрів України повноваження без затвердження Верховною Радою України.

Верховна Рада України не має права самостійно формувати Кабінет Міністрів України або розподіляти урядові посади між фракціями, партіями, депутатськими групами чи політичними союзами.

Стаття 4. Затвердження Кабінету Міністрів України Верховною Радою України

Кабінет Міністрів України затверджується Верховною Радою України більшістю від її конституційного складу.

Затвердження Кабінету Міністрів України означає надання уряду державного виконавчого мандата для здійснення виконавчої влади відповідно до Конституції.

Верховна Рада України може затвердити Кабінет Міністрів України як персональний склад уряду або відмовити в затвердженні у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Відмова у затвердженні Кабінету Міністрів України має бути публічно мотивованою.

У разі незатвердження Кабінету Міністрів України Президент-Гетьман України у строк, визначений законом, вносить нове або змінене подання.

Процедура повторного подання і розгляду складу Кабінету Міністрів України не може використовуватися для блокування виконавчої влади, узурпації влади, парламентського торгу за посади або примусу до формування уряду всупереч Конституції.

Стаття 5. Подвійна відповідальність Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом-Гетьманом України за виконавчу політику держави, державне управління, реалізацію стратегічного курсу, оборонну координацію, міжнародні зобов’язання та безперервність виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України з питань виконання законів, Державного бюджету України, використання публічних коштів, доброчесності, прав людини, державних програм, парламентського контролю і публічної відповідальності.

Подвійна відповідальність Кабінету Міністрів України не створює підпорядкування уряду парламентській коаліції.

Подвійна відповідальність Кабінету Міністрів України не дає Президенту-Гетьману України права перетворити уряд на особисту, партійну, родинну, олігархічну або позаконституційну вертикаль.

Кабінет Міністрів України зобов’язаний відмовитися від виконання явно неконституційного або злочинного наказу, розпорядження чи доручення.

Стаття 6. Прем’єр-міністр України

Прем’єр-міністр України очолює Кабінет Міністрів України та організовує його роботу.

Прем’єр-міністр України координує діяльність членів Кабінету Міністрів України, забезпечує виконання урядової програми, законів України, Державного бюджету України, рішень Кабінету Міністрів України і державної виконавчої політики.

Прем’єр-міністр України не є главою держави, не є самостійним центром зовнішньої політики, не є Верховним Головнокомандувачем і не може підміняти Президента-Гетьмана України у його конституційних повноваженнях.

Прем’єр-міністр України не є представником парламентської коаліції або політичним розпорядником міністерських посад.

Прем’єр-міністр України несе персональну відповідальність за організацію роботи Кабінету Міністрів України, координацію міністрів, своєчасність урядових рішень, законність урядової діяльності та виконання рішень, ухвалених у межах Конституції.

Стаття 7. Члени Кабінету Міністрів України

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри України, міністри України та інші члени уряду у випадках, визначених законом.

Міністр України очолює відповідний напрям державної політики, забезпечує роботу міністерства, виконує Конституцію і закони України та несе персональну відповідальність за результати діяльності у відповідній сфері.

Член Кабінету Міністрів України несе відповідальність не лише перед Президентом-Гетьманом України і Верховною Радою України, а й перед Українським народом як носієм суверенітету.

Член Кабінету Міністрів України зобов’язаний діяти професійно, доброчесно, відкрито, в інтересах держави і людини, а не в інтересах партії, бізнес-групи, олігархічного центру, іноземного впливу або приватної мережі.

Стаття 8. Вимоги до членів Кабінету Міністрів України

Членом Кабінету Міністрів України може бути громадянин України, який має єдине громадянство України, володіє державною мовою, має належну професійну спроможність, відповідає вимогам доброчесності та не перебуває у залежності, несумісній із державною посадою.

Членом Кабінету Міністрів України не може бути особа, яка має громадянство іншої держави, множинне громадянство, право постійного проживання в іншій державі, правову, політичну, фінансову або службову залежність від іншої держави, держави-агресора, окупаційної структури, олігархічної групи, кримінальної організації або зовнішнього центру впливу.

Членом Кабінету Міністрів України не може бути особа, засуджена за державну зраду, злочини проти основ національної безпеки, корупційний злочин, незаконне збагачення, воєнний злочин, злочин проти людяності, терористичний злочин, умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин.

Кандидат на посаду члена Кабінету Міністрів України зобов’язаний подати декларацію громадянства, доброчесності, майна, доходів, витрат, корпоративних прав, фінансових зобов’язань, рахунків, цифрових активів, конфліктів інтересів і зв’язків, що можуть впливати на незалежність виконання повноважень.

Вимоги до членів Кабінету Міністрів України мають гарантувати доброчесність, професійність, громадянську вірність Україні та незалежність від зовнішнього, олігархічного і кримінального впливу, але не можуть використовуватися для політичної дискримінації.

Порядок перевірки відповідності членів Кабінету Міністрів України вимогам Конституції і закону визначається законом.

Стаття 9. Програма діяльності Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України діє на основі програми діяльності, що відповідає Конституції, законам України, Державному бюджету України, державним стратегіям, правам людини, оборонним потребам, міжнародним зобов’язанням України та публічному інтересу.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України подається до Верховної Ради України у строк, визначений законом.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України має бути публічною, зрозумілою для громадян, вимірюваною за цілями, строками, відповідальними органами, бюджетними наслідками і очікуваними результатами.

Кабінет Міністрів України щороку звітує про виконання програми діяльності перед Верховною Радою України і Українським народом.

Стаття 10. Повноваження Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України:

1. забезпечує виконання Конституції і законів України;
2. забезпечує виконання Державного бюджету України;
3. здійснює економічну, соціальну, гуманітарну, освітню, наукову, культурну, медичну, екологічну, цифрову, інфраструктурну, відновлювальну та іншу державну політику;
4. організовує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;
5. забезпечує захист прав і свобод людини у сфері виконавчої влади;
6. забезпечує управління державним майном у межах закону;
7. забезпечує фінансову дисципліну, прозорість публічних коштів і ефективність державних витрат;
8. бере участь у забезпеченні обороноздатності, мобілізаційної готовності, цивільного захисту та національного спротиву в межах Конституції і закону;
9. забезпечує реалізацію державної політики відновлення, розвитку громад і критичної інфраструктури;
10. забезпечує функціонування цифрової держави, захист персональних даних і кіберстійкість органів виконавчої влади;
11. здійснює інші повноваження, визначені Конституцією і законом.

Кабінет Міністрів України не може перебирати законодавчу владу, підміняти Верховну Раду України, змінювати закон своїми актами, звужувати права людини поза законом або діяти поза межами Конституції.

Стаття 11. Акти Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження в межах Конституції та законів України.

Акти Кабінету Міністрів України є обов’язковими до виконання, якщо вони ухвалені в межах його повноважень і не суперечать Конституції та законам України.

Акти Кабінету Міністрів України не можуть мати силу закону, змінювати закон, скасовувати закон, зупиняти дію закону або встановлювати відповідальність, не передбачену законом.

Акти Кабінету Міністрів України підлягають офіційному оприлюдненню, крім випадків, прямо визначених законом з міркувань оборони, безпеки або захисту персональних даних.

Акт Кабінету Міністрів України, що суперечить Конституції або закону, може бути оскаржений до суду в порядку, визначеному законом.

Стаття 12. Відносини Кабінету Міністрів України з Президентом-Гетьманом України

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу політику держави в системі виконавчої відповідальності Президента-Гетьмана України.

Президент-Гетьман України має право вимагати від Кабінету Міністрів України звіту, пояснень, виконання державної виконавчої політики та усунення порушень у діяльності уряду.

Президент-Гетьман України може ініціювати заміну Прем’єр-міністра України або окремого члена Кабінету Міністрів України в порядку, визначеному Конституцією і законом.

Заміна Прем’єр-міністра України або члена Кабінету Міністрів України, призначення якого потребує затвердження Верховної Ради України, здійснюється лише після відповідного рішення Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України не зобов’язаний і не має права виконувати явно неконституційний або злочинний наказ Президента-Гетьмана України.

Стаття 13. Відносини Кабінету Міністрів України з Верховною Радою України

Кабінет Міністрів України підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України у формах, визначених Конституцією і законом.

Верховна Рада України здійснює парламентський контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України щодо законності, бюджету, публічних коштів, державних програм, прав людини, доброчесності, антикорупційної політики, оборонних витрат і виконання законів.

Кабінет Міністрів України, Прем’єр-міністр України, міністри та керівники органів виконавчої влади зобов’язані з’являтися на засідання Верховної Ради України, її комітетів і тимчасових слідчих комісій у випадках, визначених Конституцією і законом.

Кабінет Міністрів України зобов’язаний надавати Верховній Раді України документи, дані, пояснення та звіти, необхідні для парламентського контролю, крім випадків, прямо обмежених законом з міркувань оборони, безпеки або захисту персональних даних.

Парламентський контроль не може підміняти оперативне управління виконавчою владою.

Стаття 14. Звільнення окремих членів Кабінету Міністрів України

Верховна Рада України має право звільнити окремого члена Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Таке звільнення є формою персональної відповідальності відповідного члена Кабінету Міністрів України і не є вотумом недовіри всьому Кабінету Міністрів України.

Верховна Рада України не може протягом строку діяльності одного складу Кабінету Міністрів України звільнити за процедурою персональної відповідальності більше однієї третини членів Кабінету Міністрів України від персонального складу уряду, затвердженого Верховною Радою України.

Якщо кількість членів Кабінету Міністрів України, яких Верховна Рада України пропонує звільнити або вже звільнила за процедурою персональної відповідальності, перевищує одну третину затвердженого персонального складу уряду, таке рішення вважається рішенням про політичну недовіру до Кабінету Міністрів України і може бути ухвалене лише не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Звільнення членів Кабінету Міністрів України не може бути штучно поділене на кілька окремих голосувань з метою обходу конституційної вимоги про дві третини голосів.

До однієї третини складу Кабінету Міністрів України зараховуються всі члени уряду, звільнені Верховною Радою України за процедурою персональної відповідальності протягом строку діяльності відповідного складу Кабінету Міністрів України, незалежно від часу такого звільнення.

Якщо одна третина складу Кабінету Міністрів України не становить цілого числа, гранична кількість членів уряду, які можуть бути звільнені за процедурою персональної відповідальності, визначається шляхом округлення до меншого цілого числа.

Підставами для звільнення окремого члена Кабінету Міністрів України можуть бути порушення Конституції або закону, невиконання урядової програми, недоброчесність, корупційні ризики, неефективне використання публічних коштів, порушення прав людини, загроза національній безпеці, професійна неспроможність або інші підстави, визначені законом.

Рішення Верховної Ради України про звільнення окремого члена Кабінету Міністрів України має бути публічно обґрунтованим.

Президент-Гетьман України зобов’язаний у строк, визначений законом, внести нову кандидатуру на відповідну посаду, якщо інший порядок не встановлено Конституцією.

Стаття 15. Звільнення Прем’єр-міністра України

Верховна Рада України має право звільнити Прем’єр-міністра України не менш як двома третинами від її конституційного складу.

Звільнення Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.

Рішення про звільнення Прем’єр-міністра України має бути публічно мотивованим.

Звільнення Прем’єр-міністра України не може бути використане для узурпації влади, блокування виконавчої влади, примусу до коаліційного розподілу посад або знищення безперервності державного управління.

Стаття 16. Політична недовіра до значної частини Кабінету Міністрів України

Звільнення більше однієї третини персонального складу Кабінету Міністрів України є політичною недовірою до уряду як цілісного складу.

Політична недовіра до значної частини Кабінету Міністрів України може бути висловлена Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу.

У разі ухвалення такого рішення Кабінет Міністрів України вважається таким, що втратив парламентську довіру, і переходить у режим тимчасового уряду до затвердження нового складу Кабінету Міністрів України в порядку, визначеному Конституцією.

Ця процедура не скасовує права Верховної Ради України звільнити Прем’єр-міністра України двома третинами від її конституційного складу, що має наслідком відставку всього Кабінету Міністрів України.

Стаття 17. Відставка Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом-Гетьманом України у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Кабінет Міністрів України вважається таким, що пішов у відставку, у разі:

1. звільнення Прем’єр-міністра України;
2. дострокового припинення повноважень Президента-Гетьмана України;
3. висловлення політичної недовіри до значної частини Кабінету Міністрів України;
4. добровільної відставки Кабінету Міністрів України, прийнятої в порядку, визначеному законом;
5. інших випадків, прямо передбачених Конституцією.

Відставка Кабінету Міністрів України не зупиняє виконавчу владу і не створює вакууму державного управління.

Стаття 18. Тимчасовий уряд

Кабінет Міністрів України, повноваження якого припинені, продовжує виконувати обов’язки як тимчасовий уряд до затвердження нового складу Кабінету Міністрів України.

Тимчасовий уряд забезпечує безперервність державного управління, виконання законів, поточне виконання бюджету, функціонування міністерств, соціальні виплати, безпеку, оборону, міжнародні зобов’язання та невідкладні державні функції.

Тимчасовий уряд не має права ухвалювати стратегічні кадрові, бюджетні, боргові, приватизаційні, ресурсні, концесійні, довгострокові міжнародні або інші рішення, що створюють тривалі зобов’язання для держави, крім випадків невідкладної оборони, безпеки, надзвичайної ситуації або запобігання істотній шкоді державі.

Рішення тимчасового уряду, ухвалені з посиланням на невідкладність, підлягають обов’язковому публічному обґрунтуванню та подальшому парламентському контролю.

Президент-Гетьман України зобов’язаний у строк, визначений Конституцією, внести на затвердження Верховної Ради України нову кандидатуру Прем’єр-міністра України та новий персональний склад Кабінету Міністрів України.

Верховна Рада України зобов’язана розглянути відповідне подання у строк, визначений Конституцією.

Стаття 19. Міністерства і центральні органи виконавчої влади

Система виконавчої влади складається з міністерств, центральних органів виконавчої влади, служб, агентств, інспекцій, регуляторів, державних адміністрацій або інших органів виконавчого представництва на місцях, якщо такі органи передбачені Конституцією і законом.

Міністерство формує та реалізує державну політику у визначеній сфері в межах Конституції, законів України, програми діяльності Кабінету Міністрів України і рішень уряду.

Центральні органи виконавчої влади виконують адміністративні, сервісні, регуляторні, контрольні, інспекційні або інші функції, визначені законом.

Створення, реорганізація і ліквідація міністерств та інших центральних органів виконавчої влади здійснюються в порядку, визначеному Конституцією і законом, з урахуванням функціональної необхідності, ефективності, недопущення дублювання повноважень і захисту прав людини.

Органи виконавчої влади не можуть створюватися для прихованого контролю над громадянами, обходу парламентського контролю, обслуговування приватних інтересів або дублювання конституційних органів.

Стаття 20. Державна служба

Державна служба є професійною, політично нейтральною, доброчесною, компетентною, відкритою і стабільною службою Українському народові.

Державний службовець зобов’язаний діяти на підставі Конституції і законів України, професійно, неупереджено, доброчесно, без партійної, приватної, олігархічної, кримінальної або зовнішньої залежності.

Державна служба не може бути партійною здобиччю після виборів, інструментом політичної помсти, приватного контролю, олігархічного впливу або корупційного збагачення.

Призначення на посади державної служби здійснюється на основі відкритого конкурсу, професійності, доброчесності та рівного доступу, крім випадків, прямо визначених законом.

Державний службовець не зобов’язаний виконувати явно незаконний, неконституційний або злочинний наказ.

Стаття 21. Відкритість і цифрова прозорість виконавчої влади

Кабінет Міністрів України та органи виконавчої влади зобов’язані забезпечувати відкритість рішень, публічність даних, цифрову прозорість, доступ громадян до інформації та захист персональних даних.

Рішення Кабінету Міністрів України, міністерств та інших органів виконавчої влади мають бути доступними громадянам у зрозумілій, відкритій і цифровій формі, крім випадків, прямо визначених законом.

Державні дані, що не становлять законної таємниці і не порушують права людини, мають бути відкритими для громадського контролю, аналізу, журналістики, науки, громадських ініціатив і цифрового народовладдя.

Автоматизовані системи, алгоритми, штучний інтелект або цифрові платформи, що використовуються органами виконавчої влади для ухвалення або підготовки рішень щодо людини, мають відповідати Конституції, правам людини, принципам прозорості, пояснюваності, людського перегляду і відповідальності.

Цифрова прозорість не може використовуватися для масового стеження, політичного контролю, дискримінації або порушення приватності.

Стаття 22. Заборона зловживання виконавчою владою

Кабінет Міністрів України, члени уряду, міністерства та інші органи виконавчої влади не мають права:

1. перебирати законодавчу владу;
2. змінювати або скасовувати закони своїми актами;
3. обмежувати права людини поза законом;
4. створювати приховані фонди, позабюджетні схеми або непрозорі фінансові механізми;
5. використовувати державні ресурси для партійної, приватної, олігархічної, кримінальної або зовнішньої вигоди;
6. приховувати суспільно важливу інформацію без законних підстав;
7. ухилятися від парламентського, судового, громадського або антикорупційного контролю;
8. виконувати явно неконституційні або злочинні накази;
9. використовувати цифрові системи держави для стеження, політичного тиску або дискримінації;
10. діяти в інтересах держави-агресора, іноземного центру впливу, олігархічної групи або кримінальної структури.

Порушення цих заборон тягне політичну, конституційну, дисциплінарну, адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність у порядку, визначеному законом.

Стаття 23. Відповідальність членів Кабінету Міністрів України

Члени Кабінету Міністрів України несуть політичну, конституційну, дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Член Кабінету Міністрів України не має імунітету від відповідальності за корупційний злочин, державну зраду, незаконне збагачення, злочин проти прав людини, фінансування агресії, співпрацю з державою-агресором, розкрадання публічних коштів або інший злочин, визначений законом.

Незаконні активи, отримані членом Кабінету Міністрів України, членами його сім’ї, пов’язаними особами, номінальними власниками або підконтрольними структурами внаслідок корупції, зловживання владою або державної зради, підлягають арешту, поверненню і конфіскації за рішенням суду.

Відставка, звільнення або припинення повноважень члена Кабінету Міністрів України не звільняє його від юридичної відповідальності за дії, вчинені під час перебування на посаді.

Стаття 24. Спеціальне законодавство про Кабінет Міністрів України і виконавчу владу

Статус Кабінету Міністрів України, порядок його формування, затвердження, організація роботи, повноваження, акти, відповідальність, парламентський контроль, відставка, тимчасовий уряд, статус Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, міністерств, центральних органів виконавчої влади та державної служби визначаються Конституцією і законом про Кабінет Міністрів України.

Закон про Кабінет Міністрів України та інші закони про виконавчу владу мають бути приведені у відповідність до цієї Конституції у строки, визначені перехідними положеннями цієї Конституції.

Розділ XI. Воєнний стан, оборона і спротив

Стаття 1. Конституційна мета оборони України

Оборона України здійснюється для захисту незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу, свободи Українського народу, прав і свобод людини та майбутнього української державності.

Україна має право на індивідуальну і колективну самооборону, міжнародну безпекову співпрацю, союзницьку підтримку, розвиток власних Сил оборони України, національного спротиву, оборонної промисловості, мобілізаційної спроможності, кібероборони та інформаційної стійкості.

Оборона України не може бути використана для встановлення диктатури, скасування народовладдя, знищення прав людини, узурпації влади, політичних репресій або приватного контролю над державою.

Стаття 2. Сили оборони України

Сили оборони України є системою військових формувань, органів військового управління, сил національного спротиву, резерву, територіальної оборони та інших складових оборони держави, визначених законом.

Сили оборони України діють виключно на підставі Конституції України, законів України, військової присяги, статутів, наказів і рішень, ухвалених у межах Конституції та законів України.

Сили оборони України служать Українському народові і Українській державі.

Сили оборони України не можуть бути партійною, приватною, олігархічною, родинною, кримінальною, іноземною або позаконституційною силою.

Створення збройних формувань, не передбачених Конституцією і законом, забороняється.

Стаття 3. Президент-Гетьман України як Верховний Головнокомандувач

Президент-Гетьман України як Верховний Головнокомандувач Сил оборони України здійснює найвищу конституційну відповідальність за оборону держави, захист незалежності, територіальної цілісності, суверенітету і безпеки України.

Президент-Гетьман України визначає стратегічні рішення у сфері оборони в межах Конституції, законів України, рішень Верховної Ради України та системи цивільного демократичного контролю.

Президент-Гетьман України не може використовувати Сили оборони України, сили безпеки, мобілізаційні повноваження, воєнний стан або оборонні ресурси для особистої влади, партійної боротьби, політичного тиску, економічного контролю, приватної вигоди або переслідування громадян.

Наказ Президента-Гетьмана України як Верховного Головнокомандувача, що суперечить Конституції України, законам України або міжнародним зобов’язанням України щодо захисту людини, є незаконним і не підлягає виконанню.

Стаття 4. Професійне військове командування

Професійне військове командування Силами оборони України здійснюють Головнокомандувач Збройних Сил України, Генеральний штаб, командувачі видів і родів військ, командувачі операцій, військові командири та інші посадові особи, визначені законом.

Професійне військове командування відповідає за планування, організацію, підготовку, управління, застосування і розвиток Сил оборони України відповідно до Конституції, законів України, військової доктрини, стратегічних рішень держави і законних наказів.

Професійне військове командування має бути політично нейтральним, професійним, доброчесним, підзвітним у межах закону і захищеним від партійного, олігархічного, приватного та незаконного політичного впливу.

Військове командування не може привласнювати політичну владу, підміняти Президента-Гетьмана України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України або органи цивільного управління.

Стаття 5. Цивільний демократичний контроль

Сили оборони України і сектор безпеки перебувають під цивільним демократичним контролем.

Цивільний демократичний контроль здійснюється Українським народом, Верховною Радою України, Президентом-Гетьманом України, Кабінетом Міністрів України, судами, Рахунковою палатою, антикорупційними органами, органами конституційного контролю, громадським наглядом та іншими механізмами, визначеними Конституцією і законом.

Цивільний демократичний контроль не означає партійного втручання в оперативне військове командування.

Оперативне управління військами під час оборони держави здійснюється професійним військовим командуванням відповідно до Конституції, законів України і законних наказів.

Жоден орган цивільної влади не може використовувати контроль над сектором оборони для незаконного втручання в бойове управління, політичного тиску на військових або приховування власної відповідальності.

Стаття 6. Кабінет Міністрів України у сфері оборони і безпеки

Кабінет Міністрів України забезпечує цивільну складову оборони, мобілізаційної підготовки, національної стійкості, критичної інфраструктури, оборонної промисловості, евакуації, захисту населення, відновлення територій, соціального захисту військовослужбовців, ветеранів і родин захисників України.

Кабінет Міністрів України забезпечує виконання оборонного бюджету, державних оборонних програм, державного оборонного замовлення, мобілізаційних заходів і заходів цивільного захисту.

Кабінет Міністрів України діє у сфері оборони і безпеки в межах Конституції, законів України, рішень Верховної Ради України та повноважень Президента-Гетьмана України як Верховного Головнокомандувача Сил оборони України.

Кабінет Міністрів України не може підміняти професійне військове командування або використовувати цивільну складову оборони для політичного контролю, корупційного збагачення чи приватного впливу.

Стаття 7. Воєнний стан

Воєнний стан є особливим правовим режимом, що може бути запроваджений у разі збройної агресії проти України, безпосередньої воєнної загрози, масштабного нападу на державу, окупації частини території України або необхідності оборони держави.

Воєнний стан запроваджується виключно законом Верховної Ради України за поданням Президента-Гетьмана України.

Воєнний стан продовжується виключно законом Верховної Ради України.

Закон про запровадження або продовження воєнного стану має визначати підстави, територію дії, строк дії, перелік можливих обмежень прав і свобод, повноваження органів влади, механізми контролю та порядок публічного звітування.

Воєнний стан не може бути прихованим, безстроковим або таким, що діє без парламентського рішення.

Кожне продовження воєнного стану має бути окремо обґрунтоване реальними обставинами оборони держави.

Стаття 8. Межі воєнного стану

Воєнний стан не скасовує Конституцію України.

Воєнний стан не припиняє діяльність Верховної Ради України, Президента-Гетьмана України, Кабінету Міністрів України, судів, органів конституційного контролю, органів місцевого самоврядування та інших конституційних органів, крім випадків, коли їхня звичайна форма роботи об’єктивно неможлива через бойові дії, окупацію або безпосередню загрозу.

Під час воєнного стану може змінюватися форма роботи органів влади, але не може знищуватися їхня конституційна роль.

Воєнний стан не може бути використаний для скасування народовладдя, ліквідації парламентського контролю, підпорядкування судів, знищення місцевого самоврядування, переслідування політичної опозиції, контролю над медіа поза межами закону або незаконного обмеження прав людини.

Після припинення воєнного стану всі тимчасові обмеження, надзвичайні процедури і спеціальні повноваження припиняються, крім випадків, прямо визначених законом для ліквідації наслідків війни.

Стаття 9. Обмеження прав і свобод під час воєнного стану

Права і свободи людини можуть бути обмежені під час воєнного стану лише на підставі Конституції і закону, якщо таке обмеження є необхідним, пропорційним, тимчасовим і безпосередньо пов’язаним з обороною держави, захистом населення або відверненням воєнної загрози.

Закон про воєнний стан має прямо визначати, які саме права і свободи можуть бути обмежені, на якій території, на який строк і з якою метою.

Не допускається обмеження людської гідності, права на життя, заборони катувань, заборони рабства, права на судовий захист, права на правову допомогу, презумпції невинуватості та інших прав, які не можуть бути скасовані навіть під час війни.

Жодне обмеження прав і свобод не може бути використане для політичної помсти, дискримінації, переслідування громадян, придушення законної критики влади або приховування корупції.

Кожна особа має право оскаржити незаконне обмеження своїх прав у суді, крім випадків і процедур, прямо визначених законом з урахуванням умов воєнного стану.

Стаття 10. Верховна Рада України під час воєнного стану

Верховна Рада України працює безперервно під час воєнного стану.

Під час воєнного стану може змінюватися форма роботи Верховної Ради України, її комітетів, тимчасових слідчих комісій та інших парламентських органів, якщо цього вимагають умови безпеки.

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути передані Президенту-Гетьману України, Кабінету Міністрів України, військовому командуванню, Охоронителям Нації або будь-якому іншому органу.

Верховна Рада України здійснює парламентський контроль за воєнним станом, оборонним бюджетом, мобілізацією, діяльністю Кабінету Міністрів України, сектором оборони і безпеки, дотриманням прав людини та використанням публічних коштів.

Під час воєнного стану Верховна Рада України не може бути розпущена з мотивів політичної доцільності.

Стаття 11. Суди і конституційний контроль під час воєнного стану

Правосуддя в Україні не припиняється під час воєнного стану.

Суди можуть змінювати форму роботи, територіальну підсудність, порядок доступу до суду та процесуальні строки у випадках, визначених законом, якщо це необхідно через бойові дії, окупацію або безпосередню загрозу.

Воєнний стан не може бути підставою для підпорядкування судів виконавчій владі, військовому командуванню або іншим органам.

Конституційний контроль не припиняється під час воєнного стану.

Акти органів державної влади, ухвалені під час воєнного стану, можуть бути перевірені на відповідність Конституції України в порядку, визначеному Конституцією і законом.

Стаття 12. Місцеве самоврядування під час воєнного стану

Громади і органи місцевого самоврядування продовжують здійснювати свої повноваження під час воєнного стану настільки, наскільки це можливо в умовах оборони, бойових дій, окупації, евакуації або безпосередньої загрози.

Держава може запроваджувати спеціальні форми військово-цивільного або військового управління на окремих територіях лише на підставі закону, якщо звичайна діяльність місцевого самоврядування є неможливою або створює істотну загрозу обороні, безпеці чи життю людей.

Такі спеціальні форми управління мають бути тимчасовими, пропорційними, підконтрольними, публічно обґрунтованими і не можуть використовуватися для політичного усунення законно обраних органів місцевого самоврядування.

Після припинення обставин, які унеможливлювали звичайне місцеве самоврядування, повноваження громад і їхніх органів мають бути відновлені.

Стаття 13. Мобілізація і оборонний обов’язок

Захист України є конституційним обов’язком громадян України.

Оборонний обов’язок громадян України здійснюється у формах військової служби, служби в резерві, територіальної оборони, національного спротиву, цивільного захисту, медичної, технічної, інформаційної, логістичної, виробничої, волонтерської та іншої участі, визначеної законом.

Мобілізація здійснюється на підставі Конституції і закону, з урахуванням реальних потреб оборони, справедливості, професійної придатності, стану здоров’я, віку, сімейних обставин, підготовки, критичної зайнятості та інших обставин, визначених законом.

Мобілізація не може бути вибірковою, корупційною, дискримінаційною, каральною або такою, що використовується для політичного переслідування, помсти чи приватного інтересу.

Держава зобов’язана забезпечити прозорі правила військового обліку, мобілізації, відстрочки, бронювання, проходження служби, звільнення зі служби і демобілізації.

Стаття 14. Участь жінок і чоловіків в обороні України

Жінки і чоловіки мають рівне право захищати Україну, служити у Силах оборони України, проходити військову підготовку, обіймати військові посади, отримувати військові звання і брати участь у національному спротиві.

Закон визначає форми оборонного обов’язку жінок і чоловіків з урахуванням принципу рівності, професійної придатності, потреб оборони, стану здоров’я, вагітності, материнства, батьківства, догляду за дітьми, догляду за особами з інвалідністю та інших обставин, що потребують особливого захисту.

Не допускається дискримінація жінок або чоловіків у доступі до військової служби, оборонної підготовки, командних посад, соціальних гарантій, медичного забезпечення, реабілітації і ветеранського статусу.

Держава забезпечує належні умови служби, захист гідності, безпеки, здоров’я і прав усіх осіб, які беруть участь в обороні України.

Стаття 15. Національний спротив

Національний спротив є системою участі Українського народу в обороні України, захисті громад, територій, критичної інфраструктури, інформаційного простору, конституційного ладу і свободи держави.

Національний спротив включає територіальну оборону, рух опору, підготовку громадян до захисту України, волонтерську, інформаційну, медичну, логістичну, технічну, кібернетичну та іншу підтримку оборони, визначену законом.

Національний спротив здійснюється в межах Конституції, законів України, міжнародного права та єдиного оборонного планування держави.

Держава зобов’язана створити умови для підготовки громадян до національного спротиву, розвитку навичок безпеки, домедичної допомоги, цивільного захисту, кіберстійкості, інформаційної гігієни та виживання громад у кризових умовах.

Національний спротив не може бути використаний для створення приватних армій, політичних загонів, незаконних озброєних груп або силового тиску всередині країни.

Стаття 16. Територіальна оборона і захист громад

Територіальна оборона є складовою Сил оборони України та національного спротиву.

Територіальна оборона забезпечує захист громад, територій, населення, критичної інфраструктури, комунікацій, органів влади, гуманітарних коридорів і місцевої стійкості в умовах воєнної загрози, бойових дій або окупації.

Організація територіальної оборони здійснюється на основі єдиного оборонного планування держави, взаємодії Сил оборони України, громад, органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади і населення.

Територіальна оборона не може бути підпорядкована приватним особам, партіям, місцевим кланам, бізнес-групам або незаконним центрам впливу.

Стаття 17. Окуповані території і право на спротив

Україна не визнає незаконну окупацію будь-якої частини своєї території.

Громадяни України, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, зберігають громадянство України, права людини, право на захист держави і зв’язок з Україною.

Український народ має право на спротив окупації, агресії, примусовій асиміляції, незаконному управлінню, депортації, репресіям, знищенню української ідентичності та іншим діям, спрямованим проти України і її громадян.

Держава зобов’язана підтримувати зв’язок з громадянами на тимчасово окупованих територіях, захищати їхні права, документувати злочини окупаційної влади, підтримувати законний спротив і забезпечувати політику деокупації, реінтеграції та відновлення.

Примусове отримання громадянами України документів, статусів або інших ознак підлеглості окупаційній владі не є добровільною відмовою від України, якщо воно здійснювалося під примусом, загрозою, в умовах окупації або для виживання.

Стаття 18. Оборонні ресурси, закупівлі і доброчесність

Оборонні ресурси, оборонний бюджет, військове майно, державне оборонне замовлення, закупівлі, логістика, гуманітарна допомога і міжнародна військова підтримка мають використовуватися виключно для оборони України, захисту людей і виконання законних завдань держави.

Корупція у сфері оборони, розкрадання оборонних ресурсів, завищення цін, фіктивні поставки, незаконне посередництво, приховування конфлікту інтересів або зловживання воєнною таємницею є особливо тяжким порушенням публічної довіри і тягне відповідальність, визначену законом.

Секретність у сфері оборони допускається лише настільки, наскільки це необхідно для захисту військової операції, життя людей, оборонної спроможності, розвідки, контррозвідки, безпеки союзників або іншого законного інтересу оборони.

Секретність не може використовуватися для приховування корупції, некомпетентності, приватного збагачення, політичної відповідальності або порушення прав людини.

Оборонні закупівлі і використання оборонних ресурсів підлягають парламентському, фінансовому, антикорупційному і судовому контролю в порядку, що поєднує захист таємниці з реальним контролем доброчесності.

Стаття 19. Права військовослужбовців

Військовослужбовці, резервісти, добровольці, учасники територіальної оборони, національного спротиву та інші особи, які беруть участь в обороні України, мають право на повагу до гідності, належне командування, забезпечення, медичну допомогу, правовий захист, соціальні гарантії, психологічну підтримку, реабілітацію та справедливе ставлення держави.

Держава зобов’язана забезпечити військовослужбовців необхідним озброєнням, спорядженням, навчанням, медичною допомогою, зв’язком, захистом, харчуванням, логістикою та іншими засобами, необхідними для виконання завдань.

Військовослужбовець має право не виконувати явно злочинний наказ.

Військовослужбовець не може бути позбавлений права на звернення, правову допомогу, судовий захист, медичне забезпечення, захист від катувань, приниження, незаконного покарання або свавілля командування.

Держава зобов’язана створити ефективні механізми розгляду скарг військовослужбовців без шкоди для дисципліни, оборони і безпеки військових операцій.

Стаття 20. Поранені, полонені, зниклі безвісти і загиблі захисники України

Держава зобов’язана забезпечити належний облік, пошук, звільнення, повернення, лікування, реабілітацію і правовий захист поранених, полонених, зниклих безвісти та інших осіб, які постраждали внаслідок оборони України.

Родини полонених, зниклих безвісти і загиблих захисників України мають право на правдиву інформацію, державну підтримку, соціальний захист, правову допомогу, психологічну підтримку і повагу до гідності.

Держава зобов’язана належно вшановувати пам’ять загиблих захисників України.

Статус загиблого, зниклого безвісти, полоненого, пораненого або особи, яка постраждала внаслідок оборони України, не може бути предметом бюрократичного приниження, корупційного шантажу або незаконної відмови у правах.

Стаття 21. Ветерани і родини захисників України

Ветерани захисту України, особи з інвалідністю внаслідок війни, демобілізовані військовослужбовці, добровольці, учасники національного спротиву та родини загиблих захисників України мають право на гідну державну підтримку.

Держава забезпечує ветеранам і родинам захисників України медичну допомогу, психологічну підтримку, реабілітацію, освіту, професійну адаптацію, працевлаштування, житлові програми, соціальний захист і участь у суспільному житті.

Ветеранська політика має бути не символічною, а реальною системою повернення людини до повноцінного життя після служби, поранення, полону, втрати здоров’я або втрати близьких.

Держава не може використовувати ветеранів як політичний ресурс, декоративний символ або інструмент пропаганди без реального забезпечення їхніх прав.

Стаття 22. Цивільне населення під час війни

Держава зобов’язана захищати цивільне населення під час війни, бойових дій, окупації, евакуації, обстрілів, техногенних загроз, гуманітарних криз та інших наслідків агресії.

Цивільне населення має право на евакуацію, гуманітарну допомогу, медичну допомогу, житло або тимчасове розміщення, доступ до води, їжі, зв’язку, інформації, освіти, соціальної підтримки і правового захисту.

Особливий захист надається дітям, людям похилого віку, особам з інвалідністю, вагітним жінкам, особам, які потребують догляду, внутрішньо переміщеним особам та іншим вразливим групам.

Держава зобов’язана документувати воєнні злочини, злочини проти людяності, депортації, катування, незаконні ув’язнення, знищення майна, примусову асиміляцію, викрадення дітей та інші злочини агресора.

Стаття 23. Критична інфраструктура і національна стійкість

Держава забезпечує захист критичної інфраструктури, енергетики, транспорту, зв’язку, водопостачання, медицини, продовольства, цифрових систем, фінансової системи, оборонної промисловості та інших систем, необхідних для виживання держави і суспільства.

Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади, громади, Сили оборони України, бізнес і громадянське суспільство взаємодіють у системі національної стійкості.

Національна стійкість включає підготовку населення, резерви, укриття, евакуаційні плани, кризову комунікацію, кіберзахист, енергетичну безпеку, медичну готовність, продовольчу безпеку і здатність громад діяти під час тривалих загроз.

Держава не може імітувати готовність до кризи. Плани стійкості, резерви, укриття, евакуація, критична інфраструктура і захист населення мають бути реальними, перевірюваними і відповідальними.

Стаття 24. Кібероборона та інформаційна стійкість

Кібероборона є складовою оборони України.

Держава забезпечує захист державних цифрових систем, військових мереж, критичної інфраструктури, персональних даних, виборчих систем, фінансових систем, комунікацій та інших цифрових ресурсів від кібератак, диверсій, шпигунства, саботажу і зовнішнього втручання.

Інформаційна стійкість України включає захист суспільства від ворожої пропаганди, психологічних операцій, дезінформації, інформаційних атак, підриву довіри до держави, мови, культури, армії і конституційного ладу.

Заходи інформаційної безпеки не можуть використовуватися для незаконної цензури, придушення критики влади, переслідування журналістів, громадянського суспільства або політичної опозиції.

Обмеження інформації під час війни допускається лише на підставі закону, якщо воно є необхідним, пропорційним, тимчасовим і безпосередньо пов’язаним із захистом оборони, безпеки, життя людей або військової операції.

Стаття 25. Міжнародна оборонна співпраця

Україна має право укладати міжнародні договори, союзи, безпекові угоди, оборонні партнерства і механізми колективної безпеки для захисту своєї незалежності, територіальної цілісності, свободи і майбутнього Українського народу.

Міжнародна оборонна співпраця здійснюється на основі Конституції України, національних інтересів, демократичного контролю, прозорості, доброчесності і поваги до суверенітету України.

Жодна міжнародна угода у сфері оборони і безпеки не може скасовувати суверенітет України, передавати іноземній державі право визначати конституційний лад України або обмежувати право Українського народу на самовизначення.

Україна може приймати міжнародну військову, фінансову, технічну, розвідувальну, гуманітарну та іншу допомогу для захисту держави.

Використання міжнародної оборонної допомоги має бути підзвітним, доброчесним і контрольованим у порядку, визначеному законом.

Стаття 26. Заборона узурпації під приводом війни

Жодна посадова особа, орган державної влади, військове командування, політична сила, приватна група або зовнішній центр впливу не можуть використовувати війну, воєнний стан, мобілізацію, оборону або національний спротив для узурпації влади.

Під час війни забороняється створення прихованих надзвичайних повноважень, не передбачених Конституцією і законом.

Забороняється використання Сил оборони України, сил безпеки, мобілізаційних органів, військових адміністрацій, оборонних закупівель, гуманітарної допомоги або воєнної таємниці для політичної боротьби, приватного збагачення, контролю над суспільством або придушення народовладдя.

Будь-який акт, наказ, рішення або дія, спрямовані на скасування Конституції України, незаконне продовження влади, ліквідацію Верховної Ради України, підпорядкування судів, скасування місцевого самоврядування або привласнення влади під приводом війни, є неконституційними.

Стаття 27. Післявоєнне відновлення, демобілізація і повернення до мирного порядку

Після припинення воєнного стану держава зобов’язана забезпечити повернення до повного мирного конституційного порядку.

Післявоєнне відновлення включає демобілізацію, реабілітацію військовослужбовців, підтримку ветеранів, відбудову територій, повернення вимушено переміщених осіб, відновлення громад, очищення територій від мінної небезпеки, відновлення правосуддя, економіки, освіти, культури і критичної інфраструктури.

Тимчасові обмеження прав, спеціальні режими управління, військові адміністрації, надзвичайні бюджетні процедури та інші воєнні механізми не можуть зберігатися після припинення підстав, які їх виправдовували.

Держава зобов’язана провести публічний аудит воєнного управління, оборонних витрат, мобілізаційних рішень, гуманітарної допомоги, відновлення і дотримання прав людини в порядку, визначеному законом.

Післявоєнне відновлення не може бути використане для корупційного перерозподілу власності, ресурсів, землі, бюджетних коштів, міжнародної допомоги або політичного впливу.

Стаття 28. Спеціальне законодавство про оборону, воєнний стан і спротив

Організація оборони України, Сил оборони України, військової служби, мобілізації, резерву, територіальної оборони, національного спротиву, воєнного стану, цивільного захисту, оборонних закупівель, військової юстиції, ветеранської політики, кібероборони, критичної інфраструктури і післявоєнного відновлення визначається Конституцією України та законами України.

Закони у сфері оборони, воєнного стану і спротиву мають відповідати Конституції України, правам людини, принципу народовладдя, цивільному демократичному контролю, доброчесності, пропорційності, обороноздатності та запобіжникам проти узурпації влади.

Розділ XII. Охоронителі Нації

Стаття 1. Статус Охоронителів Нації

Охоронителі Нації є постійним конституційним органом надзвичайного стримування та захисту незнищуваного ядра Конституції.

Охоронителі Нації створюються для захисту незалежності України, територіальної цілісності, державної мови, прав і свобод людини, народовладдя, обороноздатності, конституційного ладу і майбутніх поколінь Українського народу від прямої загрози узурпації влади, реваншу, зовнішнього підпорядкування, державної зради або руйнування української державності.

Охоронителі Нації не є законодавчою, виконавчою, судовою, військовою або місцевою владою.

Охоронителі Нації не управляють державою, не ухвалюють закони, не формують Кабінет Міністрів України, не командують Силами оборони України, не розпоряджаються Державним бюджетом України і не здійснюють правосуддя.

Стаття 2. Мета діяльності Охоронителів Нації

Метою діяльності Охоронителів Нації є захист незалежності України, територіальної цілісності, державної мови, прав людини, людської гідності, народовладдя, обороноздатності, демократичного конституційного ладу, української самобутності та незнищуваного ядра Конституції.

Охоронителі Нації діють лише тоді, коли існує пряма, очевидна і невідкладна загроза цим цінностям, а звичайні конституційні механізми не можуть своєчасно запобігти істотній шкоді.

Охоронителі Нації не можуть втручатися у звичайну політичну конкуренцію, поточне урядування, парламентські дебати, судові спори, виборчі кампанії або діяльність громад, якщо така діяльність не створює прямої загрози незнищуваному ядру Конституції.

Стаття 3. Склад Охоронителів Нації

Повний склад Охоронителів Нації становить дванадцять осіб.

Охоронителі Нації формуються за чотирма категоріями, по три особи в кожній категорії:

1. представники науки;
2. духовні, етичні та моральні авторитети;
3. представники культури, мистецтва та історичної пам’яті;
4. суспільні лідери думок, громадські авторитети та особи високої суспільної довіри.

Категорії Охоронителів Нації мають забезпечувати баланс знання, морального авторитету, культурної пам’яті та громадянської довіри.

Охоронителі Нації не представляють партії, конфесії, корпорації, державні органи, професійні групи, регіони, олігархічні центри або іноземні інтереси.

Стаття 4. Функціональна спроможність Охоронителів Нації

Охоронителі Нації є функціонально спроможними до ухвалення надзвичайних конституційних рішень доти, доки в кожній із чотирьох категорій залишається не менше двох діючих членів.

Мінімальний функціональний склад Охоронителів Нації становить вісім діючих членів за умови, що в кожній категорії представлено не менше двох діючих членів.

У разі неповного складу Охоронителі Нації можуть ухвалювати рішення лише одностайно всіма діючими членами.

Рішення Охоронителів Нації в неповному складі допускаються лише для запобігання прямій загрозі незалежності України, територіальній цілісності, Конституції, правам людини, державній мові, народовладдю, обороноздатності, конституційному ладу або незнищуваному ядру Конституції.

Охоронителі Нації не можуть ухвалювати рішення, якщо хоча б в одній із чотирьох категорій залишилося менше двох діючих членів.

Втрата функціональної спроможності Охоронителів Нації не припиняє існування цього органу і не скасовує обов’язку негайного донабору його складу.

Стаття 5. Вимоги до Охоронителя Нації

Охоронителем Нації може бути громадянин України, який має єдине громадянство України, володіє державною мовою, має бездоганну публічну доброчесність, високий рівень суспільної довіри, доведену репутацію служіння Україні та відповідає вимогам Конституції.

Охоронителем Нації не може бути особа, яка має громадянство іншої держави, множинне громадянство, право постійного проживання в іншій державі, податкову резидентність іншої держави, політичне або правове зобов’язання перед іншою державою чи іншу залежність, несумісну зі статусом Охоронителя Нації.

Охоронителем Нації не може бути особа, яка перебуває у прихованій політичній, фінансовій, майновій, корпоративній, службовій, безпековій або іншій залежності від держави-агресора, окупаційної адміністрації, іноземної держави, олігархічної групи, кримінальної організації або зовнішнього центру впливу.

Охоронителем Нації не може бути народний депутат України, Президент-Гетьман України, член Кабінету Міністрів України, суддя, прокурор, керівник органу правопорядку, керівник органу безпеки, чинний військовий командир, державний службовець вищої категорії або член керівного органу політичної партії.

Стаття 6. Обрання Охоронителів Нації

Охоронителі Нації обираються Українським народом шляхом загальнонаціонального голосування.

Кандидати можуть висуватися громадянами України, громадами, університетами, науковими установами, творчими спілками, громадськими об’єднаннями, професійними спільнотами, ветеранськими середовищами та іншими суб’єктами, визначеними законом.

Кандидат висувається в одній із чотирьох категорій Охоронителів Нації.

Процедура обрання включає реєстрацію кандидатів у відповідних категоріях, перевірку відповідності вимогам Конституції, відкритий рейтинговий етап, формування фінального переліку кандидатів, загальнонаціональне голосування, офіційне встановлення результатів і складення присяги.

Порядок первинного формування складу Охоронителів Нації визначається перехідними положеннями цієї Конституції та спеціальним законом.

Стаття 7. Статус і присяга Охоронителя Нації

Охоронитель Нації набуває статусу після офіційного встановлення результатів обрання і складення присяги.

Статус Охоронителя Нації є безстроковим, якщо інше не настало внаслідок припинення статусу, відкликання Українським народом або іншої підстави, прямо визначеної Конституцією.

Безстроковість статусу Охоронителя Нації не означає недоторканності, безвідповідальності або права діяти поза Конституцією.

Охоронитель Нації складає таку присягу:

> “Я, [ім’я та прізвище], приймаючи високу відповідальність Охоронителя Нації, урочисто присягаю Українському народові.

>

> Присягаю бути вірним Україні, її свободі, незалежності, територіальній цілісності, державній мові, Конституції, правам людини, народовладдю і незнищуваному ядру Конституції.

>

> Присягаю не служити партіям, олігархам, приватним групам, іноземним державам, державі-агресору, кримінальним структурам або будь-якому інтересу, вищому за Україну і Український народ.

>

> Присягаю діяти лише в межах Конституції, не підміняти Український народ, Верховну Раду України, Президента-Гетьмана України, Кабінет Міністрів України, суди, громади або Сили оборони України.

>

> Присягаю використовувати повноваження Охоронителя Нації лише як надзвичайний запобіжник проти узурпації, зради, реваншу, зовнішнього підпорядкування або руйнування Конституції.

>

> Слава Україні.”

Порушення присяги Охоронителя Нації є грубим порушенням Конституції і може бути підставою для відкликання, припинення статусу або юридичної відповідальності.

Стаття 8. Повноваження Охоронителів Нації

Охоронителі Нації у випадках, прямо визначених Конституцією, мають право:

1. тимчасово зупинити акт Президента-Гетьмана України;
2. тимчасово зупинити акт Верховної Ради України;
3. тимчасово зупинити акт Кабінету Міністрів України;
4. тимчасово зупинити акт іншого органу державної влади або посадової особи;
5. звернутися до Конституційного Суду України щодо невідкладної перевірки конституційності акта, рішення або дії;
6. ініціювати швидкий загальнонаціональний референдум у випадках, передбачених Конституцією;
7. публічно оголосити конституційну тривогу;
8. вимагати відкритого звіту органу влади або посадової особи щодо дії, яка створює пряму конституційну загрозу;
9. ініціювати процедуру надзвичайного реагування Верховної Ради України.

Повноваження Охоронителів Нації застосовуються лише для запобігання прямій, очевидній і невідкладній загрозі Конституції, незалежності України, територіальній цілісності, правам людини, державній мові, народовладдю, обороноздатності або незнищуваному ядру Конституції.

Стаття 9. Межі повноважень Охоронителів Нації

Охоронителі Нації не мають права ухвалювати закони, змінювати Конституцію, формувати або звільняти Кабінет Міністрів України, призначати або звільняти Президента-Гетьмана України, командувати Силами оборони України, здійснювати правосуддя, розпоряджатися Державним бюджетом України, скасовувати вибори, карати осіб або встановлювати юридичну відповідальність.

Охоронителі Нації не мають права замінювати Конституційний Суд України, безстроково зупиняти акти органів влади, втручатися у звичайну політичну конкуренцію або діяти в інтересах партії, конфесії, корпорації, олігархічної групи, іноземної держави чи приватного центру впливу.

Будь-яке рішення Охоронителів Нації, яке виходить за межі Конституції, є нікчемним і не підлягає виконанню.

Стаття 10. Порядок ухвалення рішень

За повного складу рішення Охоронителів Нації ухвалюється одностайно дванадцятьма голосами з дванадцяти.

У разі неповного складу, але за наявності функціональної спроможності, рішення Охоронителів Нації ухвалюється одностайно всіма діючими членами.

Рішення Охоронителів Нації має бути публічним, мотивованим, конкретним, строковим і таким, що прямо вказує на конституційну загрозу, яку воно запобігає.

Таємне рішення Охоронителів Нації допускається лише в частині відомостей, розголошення яких створює пряму загрозу обороні, безпеці, життю людей або операціям захисту держави. Загальна правова підстава рішення має бути публічною.

Стаття 11. Тимчасове зупинення акта, рішення або дії

Охоронителі Нації можуть тимчасово зупинити акт, рішення або дію органу влади чи посадової особи, якщо такий акт, рішення або дія створює пряму загрозу незалежності України, територіальній цілісності, Конституції, правам людини, державній мові, народовладдю, обороноздатності, конституційному ладу або незнищуваному ядру Конституції.

Тимчасове зупинення набирає чинності з моменту офіційного публічного оголошення рішення Охоронителів Нації.

Тимчасове зупинення не є остаточним скасуванням акта, рішення або дії.

Строк тимчасового зупинення не може перевищувати тридцяти календарних днів, якщо Конституція не передбачає коротшого строку або якщо Конституційний Суд України, Верховна Рада України чи Український народ у встановленій процедурі не ухвалили остаточного рішення раніше.

Протягом строку тимчасового зупинення має бути невідкладно запущена відповідна конституційна процедура перевірки або підтвердження.

Стаття 12. Конституційна тривога

Охоронителі Нації можуть публічно оголосити конституційну тривогу, якщо в діях органів влади, посадових осіб, зовнішніх сил або інших суб’єктів вбачаються ознаки прямої загрози Конституції, незалежності України, правам людини, державній мові, народовладдю, обороноздатності або незнищуваному ядру Конституції.

Оголошення конституційної тривоги не зупиняє автоматично акти органів влади, але зобов’язує відповідні органи влади публічно надати пояснення у строк, визначений законом.

Стаття 13. Автоматичний донабір Охоронителя Нації

Вибуття, смерть, добровільна відставка, відкликання, втрата громадянства України, набуття іншого громадянства, встановлена недієздатність, зникнення безвісти, полон, неможливість виконання повноважень або інше припинення статусу одного члена Охоронителів Нації автоматично запускає процедуру всенародного донабору нового члена Охоронителів Нації.

Процедура донабору запускається в день офіційного встановлення факту вибуття або неможливості виконання повноважень.

Донабір проводиться виключно в тій категорії, з якої вибув член Охоронителів Нації.

Інші Охоронителі Нації зобов’язані невідкладно публічно оголосити про факт вибуття, категорію вакансії та початок процедури донабору.

Орган, відповідальний за організацію загальнонаціонального голосування, зобов’язаний невідкладно розпочати процедуру донабору незалежно від політичної волі Президента-Гетьмана України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України або іншого органу влади.

Процедура донабору включає реєстрацію кандидатів у відповідній категорії, перевірку відповідності вимогам Конституції, відкритий рейтинговий етап, формування фінального переліку кандидатів, загальнонаціональне голосування, офіційне встановлення результату і вступ новообраного Охоронителя Нації до складу органу.

Якщо вибуття члена Охоронителів Нації призвело до того, що в одній із категорій залишилося менше двох діючих членів, процедура донабору проводиться у скорочені строки, визначені спеціальним законом.

Стаття 14. Відкликання Охоронителя Нації Українським народом

Охоронитель Нації може бути відкликаний Українським народом шляхом загальнонаціонального голосування.

Підставами для відкликання можуть бути грубе порушення Конституції, порушення присяги, державна зрада, прихована залежність від держави-агресора, іноземної держави, олігархічної групи, кримінальної організації або зовнішнього центру впливу, корупційний злочин, незаконне збагачення, використання статусу для приватної або партійної вигоди, систематичне невиконання обов’язків або втрата суспільної довіри у порядку, визначеному законом.

Процедура відкликання може бути ініційована Українським народом шляхом збирання підписів у порядку, визначеному законом.

Процедура відкликання має гарантувати відкритість підстав, право Охоронителя Нації на пояснення, перевірку достовірності обвинувачень, захист від політичної помсти та остаточне рішення громадян України шляхом голосування.

Охоронитель Нації вважається відкликаним, якщо за його відкликання проголосувала більшість громадян України, які взяли участь у загальнонаціональному голосуванні, за умови дотримання мінімального порогу участі, визначеного законом.

Відкликання Охоронителя Нації має наслідком негайне припинення його статусу і автоматичний запуск процедури всенародного донабору нового Охоронителя Нації у відповідній категорії.

Стаття 15. Припинення статусу Охоронителя Нації

Статус Охоронителя Нації припиняється у разі смерті, добровільної відставки, відкликання Українським народом, втрати громадянства України, набуття громадянства іншої держави, встановлення недієздатності, неможливості виконання повноважень за станом здоров’я, обвинувального вироку суду за злочин, несумісний зі статусом Охоронителя Нації, встановлення прихованої залежності або грубого порушення Конституції чи присяги.

Припинення статусу одного або кількох Охоронителів Нації автоматично запускає процедуру донабору у відповідній категорії або категоріях.

Стаття 16. Відповідальність Охоронителів Нації

Охоронителі Нації несуть конституційну, політичну, громадянську і юридичну відповідальність перед Українським народом.

Охоронитель Нації не має імунітету від відповідальності за державну зраду, корупційний злочин, незаконне збагачення, злочин проти прав людини, співпрацю з державою-агресором, фінансування агресії, підкуп, приховану залежність, змову проти Конституції або спробу узурпації влади.

Охоронитель Нації, який умисно використовує свій статус для блокування Конституції, допомоги державі-агресору, олігархічного контролю, приватної вигоди або політичної помсти, несе відповідальність у порядку, визначеному законом.

Стаття 17. Захист Охоронителів Нації від тиску

Держава зобов’язана забезпечити безпеку Охоронителів Нації, членів їхніх сімей та захист від фізичного, політичного, інформаційного, фінансового, кримінального, зовнішнього або іншого незаконного тиску.

Будь-яке насильство, погроза, підкуп, шантаж, викрадення, незаконне стеження, інформаційна спецоперація, спроба примусу або інша форма впливу на Охоронителя Нації з метою перешкодити виконанню його конституційних обов’язків є злочином проти конституційного ладу.

Захист Охоронителів Нації не може перетворюватися на їхню недоторканність від закону або закритість від суспільного контролю.

Стаття 18. Спеціальне законодавство про Охоронителів Нації

Статус Охоронителів Нації, порядок їх висування, обрання, донабору, відкликання, перевірки доброчесності, складення присяги, ухвалення рішень, тимчасового зупинення актів, оголошення конституційної тривоги, припинення статусу, захисту, відповідальності та організації діяльності визначаються Конституцією і спеціальним законом про Охоронителів Нації.

Спеціальний закон про Охоронителів Нації не може розширювати їхні повноваження понад межі, встановлені Конституцією.

Будь-які приховані, надзвичайні, таємні або позаконституційні повноваження Охоронителів Нації заборонені.

Розділ XIII. Судова влада і конституційний контроль

Стаття 1. Статус судової влади

Судова влада в Україні є незалежною владою права, справедливості, захисту людини, Конституції і законності.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Судова влада не здійснює законодавчу, виконавчу, військову або місцеву владу, не формує політичний курс держави і не підміняє Український народ, Верховну Раду України, Президента-Гетьмана України, Кабінет Міністрів України, громади або Охоронителів Нації.

Сила судової влади полягає у праві ухвалювати обов’язкові рішення у справах про права, свободи, обов’язки, відповідальність, законність актів і захист Конституції.

Стаття 2. Право на справедливий суд

Кожна людина має право на справедливий, незалежний, неупереджений, доступний і розумний за строками суд.

Держава гарантує доступ до правосуддя незалежно від майнового стану, місця проживання, мови, походження, стану здоров’я, цифрової спроможності або соціального статусу людини.

Право на суд включає право бути почутим, право на захист, право на мотивоване рішення, право на апеляційний перегляд, право на виконання судового рішення і право на людський судовий контроль у випадках, визначених Конституцією.

Навіть під час воєнного або надзвичайного стану не може бути скасоване право людини на судову перевірку законності затримання, позбавлення свободи, конфіскації майна, примусового переміщення або іншого істотного втручання держави в основні права людини.

Стаття 3. Незалежність суду і межі суддівської незалежності

Суддя є незалежним у здійсненні правосуддя і підкоряється лише Конституції, закону, правам людини, справедливості та власній присязі.

Будь-який вплив на суддю з боку органів влади, посадових осіб, політичних партій, олігархічних груп, бізнесових структур, кримінальних організацій, іноземних центрів впливу, медіакампаній або інших осіб з метою вплинути на рішення у конкретній справі забороняється.

Незалежність судді не є особистим привілеєм і не може бути прикриттям для корупції, некомпетентності, свавілля, прихованої залежності, порушення прав людини або служіння приватному інтересу.

Суддя не може бути притягнутий до відповідальності лише за добросовісне, незалежне і правово аргументоване рішення, навіть якщо воно було скасоване судом вищої інстанції.

Суддя несе відповідальність за корупцію, державну зраду, незаконне збагачення, приховану залежність, умисне викривлення правосуддя, грубе порушення прав людини, втручання в автоматизований розподіл справ або інше істотне порушення присяги судді.

Стаття 4. Заборона привласнення судової влади

Привласнення функцій суду іншими органами державної влади, посадовими особами, військовими структурами, приватними утвореннями або цифровими системами забороняється.

Створення надзвичайних, політичних, каральних, військово-польових, позасудових або інших органів для вирішення справ про права, свободи, відповідальність чи покарання людини забороняється.

Жоден орган влади не може позбавити людину права на судовий захист.

Стаття 5. Система судів України

Система судів України будується на принципах територіальності, спеціалізації, доступності, незалежності, професійності, доброчесності та єдності судової практики.

Суди першої інстанції забезпечують первинний розгляд справ.

Апеляційні суди забезпечують перегляд судових рішень з питань факту, права, справедливості процедури і дотримання прав людини.

Касаційна інстанція забезпечує єдність судової практики, правильне застосування права, захист прав людини і стабільність правової системи.

Верховний Суд України забезпечує найвищий рівень єдності судової практики в системі судів загальної юрисдикції в порядку, визначеному законом.

Створення, реорганізація, ліквідація судів, їх юрисдикція і порядок діяльності визначаються Конституцією і законом про судоустрій.

Стаття 6. AI-допоміжне правосуддя першої інстанції

У цивільних, адміністративних і господарських справах першої інстанції законом може бути запроваджене AI-допоміжне правосуддя.

AI-допоміжне правосуддя означає використання сертифікованих, безпечних, прозорих і публічно контрольованих систем штучного інтелекту для аналізу матеріалів справи, доказів, законодавства, судової практики, правових позицій сторін і підготовки проєкту судового рішення.

Система штучного інтелекту не є суддею і не може самостійно здійснювати судову владу.

Рішення першої інстанції, підготовлене із застосуванням AI-допоміжного правосуддя, набуває сили судового рішення лише після людського судового контролю і підтвердження суддею або судовим складом, визначеним законом.

Суддя або судовий склад, який підтверджує рішення, підготовлене із застосуванням штучного інтелекту, несе відповідальність за його законність, обґрунтованість, справедливість, дотримання прав людини і відповідність Конституції.

Сторони мають право знати про використання штучного інтелекту, отримати пояснення основних мотивів рішення, заперечити проти помилки алгоритмічного аналізу та вимагати людського перегляду.

AI-допоміжне правосуддя не може бути прихованою “чорною скринькою” і підлягає незалежному технічному, правовому, етичному та громадському контролю.

Стаття 7. Людський апеляційний і касаційний контроль

Кожна особа має право на апеляційний перегляд рішення першої інстанції, ухваленого із застосуванням AI-допоміжного правосуддя, суддями-людьми.

Апеляційний суд перевіряє законність, обґрунтованість, дотримання прав сторін, якість аналізу доказів і відсутність істотної алгоритмічної помилки.

Касаційний перегляд здійснюється суддями-людьми і забезпечує єдність судової практики, захист Конституції, прав людини, законності та справедливості.

Жодне рішення не може бути позбавлене апеляційного або касаційного перегляду лише через те, що воно було підготовлене із застосуванням штучного інтелекту.

Стаття 8. Кримінальне правосуддя і участь народу

У кримінальному провадженні штучний інтелект може використовуватися лише як допоміжний інструмент для впорядкування матеріалів, пошуку правових позицій, перевірки строків, аналізу доказів і підготовки аналітичних матеріалів для суду.

Штучний інтелект не може визнавати особу винною, визначати міру кримінального покарання, замінювати суддю, присяжних, народних засідателів або інший людський склад суду у кримінальній справі.

Тяжкі та особливо тяжкі кримінальні справи розглядаються за участі представників Українського народу у формах народної участі в правосудді, визначених законом.

Кримінальне правосуддя ґрунтується на презумпції невинуватості, праві на захист, праві мовчати, праві на людський судовий розгляд, змагальності сторін і недопустимості доказів, отриманих із порушенням прав людини.

Стаття 9. Добір суддів, відкритий доступ і громадянство

Доступ до посади судді має бути відкритим, конкурсним, професійним і доступним для доброчесних правників, які відповідають вимогам Конституції і закону.

Добір суддів не може бути закритою корпоративною процедурою, що відтворює кумівство, корупційні мережі, політичну залежність, внутрішню суддівську кругову поруку або спадковість посад.

Кандидат на посаду судді проходить професійний конкурс, перевірку доброчесності, майнової прозорості, конфліктів інтересів, правничої компетентності та незалежності від політичного, олігархічного, кримінального або зовнішнього впливу.

Особа, яка відповідає професійним і доброчесним вимогам, не може бути недопущена до суддівської професії через відсутність внутрішніх зв’язків, належність до “не своєї” правничої групи, політичну нейтральність або добросовісну критику судової системи.

Суддею суду першої інстанції або апеляційної інстанції може бути громадянин України, який відповідає вимогам професійності, доброчесності, незалежності, правничої компетентності та відсутності заборонених конфліктів інтересів.

Наявність у такої особи іншого громадянства сама по собі не є безумовною перешкодою для здійснення правосуддя в суді першої або апеляційної інстанції, якщо така особа не має громадянства держави-агресора, правової, політичної, фінансової, службової або іншої залежності від іноземної держави, несумісної зі статусом судді.

Суддею касаційної інстанції, Верховного Суду України або Конституційного Суду України може бути лише громадянин України, який має єдине громадянство України.

Особа з множинним громадянством не може обіймати судову посаду, яка формує обов’язкову судову практику, остаточне тлумачення права, конституційну доктрину або рішення загальнодержавного значення.

Громадянство держави-агресора, правова залежність від держави-агресора, участь в окупаційних органах, прихована залежність від іноземного центру впливу або приховування такого статусу є несумісними з будь-якою судовою посадою.

Порядок добору, призначення, переведення, оцінювання і звільнення суддів визначається Конституцією і законом.

Стаття 10. Самоочищення судової системи

У судовій системі України діє конституційний механізм постійного оцінювання доброчесності, професійної якості, своєчасності і суспільної відповідальності суддів.

Таке оцінювання враховує якість судових рішень, підстави їх скасування, дотримання строків, підтверджені скарги, дисциплінарні порушення, доброчесність, майнову прозорість, конфлікти інтересів, втручання в автоматизований розподіл справ та інші об’єктивні показники, визначені законом.

Скасування судового рішення саме по собі не є підставою для звільнення судді.

Системне скасування рішень з підстав грубого порушення закону, свавільності, ігнорування доказів, порушення прав людини або ознак недоброчесності автоматично запускає кваліфікаційну, дисциплінарну або доброчесну перевірку судді.

Якщо перевірка підтверджує системну професійну неспроможність, недоброчесність, корупційні ризики, приховану залежність або умисне викривлення правосуддя, суддя підлягає звільненню у порядку, визначеному законом.

Система оцінювання суддів не може використовуватися для політичного тиску, помсти, примусу до ухвалення бажаних рішень або підпорядкування судової влади будь-якому органу чи приватному центру впливу.

Стаття 11. Цифрові петиції, громадські скарги, сигнали недовіри і відкликання суддів

Український народ, територіальні громади, учасники судових процесів, громадські об’єднання та правнича спільнота мають право подавати цифрові петиції, громадські скарги та сигнали недовіри щодо судді, голови суду або судової установи.

Такі петиції, скарги або сигнали можуть стосуватися доброчесності судді, системного порушення прав людини, затягування справ, грубого порушення процесу, корупційних ризиків, невідповідності способу життя доходам, конфлікту інтересів, прихованої залежності або втрати суспільної довіри.

Цифрова петиція, громадська скарга або сигнал недовіри, що набрали визначений законом поріг підтримки, є обов’язковими для розгляду Вищим органом суддівської доброчесності та кваліфікації або іншим конституційним органом суддівського врядування, визначеним законом.

Відповідний орган зобов’язаний надати публічну відповідь, провести перевірку або мотивовано відмовити у відкритті перевірки лише з підстав, прямо визначених законом.

Відмова у розгляді цифрової петиції, громадської скарги або сигналу недовіри має бути письмовою, публічною і може бути оскаржена в порядку, визначеному законом.

Український народ, територіальні громади, громадські об’єднання, правнича спільнота і правозахисні інституції мають право на громадський контроль за доброчесністю, відкритістю, доступністю і якістю судової влади.

Громадський контроль не може означати втручання у розгляд конкретної справи, тиск на суддю щодо змісту рішення, політичну помсту або підміну апеляційного чи касаційного перегляду.

Громадяни і громади мають право ініціювати перевірку доброчесності судді, перевірку діяльності голови суду та, у випадках, визначених законом, процедуру відкликання судді.

Суддя може бути відкликаний народним голосуванням або голосуванням відповідної територіальної громади лише з підстав системного порушення Конституції, закону, прав людини, доброчесності, професійної неспроможності, прихованої залежності або втрати суспільної довіри у порядку, визначеному законом.

Відкликання судді не може застосовуватися за одне окреме непопулярне рішення, якщо воно ухвалене добросовісно, незалежно і в межах права.

Народне або громадське відкликання судді не скасовує автоматично ухвалені ним судові рішення. Такі рішення можуть бути переглянуті лише в судовому порядку.

Цифрові петиції, громадські скарги і сигнали недовіри не можуть використовуватися для втручання у конкретну справу, тиску на суддю щодо змісту рішення, політичної помсти, інформаційної атаки або підміни апеляційного чи касаційного перегляду.

Стаття 12. Суддівське врядування

Суддівське врядування в Україні здійснюється незалежними органами, які забезпечують добір, оцінювання, дисциплінарну відповідальність, доброчесність, професійність і захист незалежності суддів.

Органи суддівського врядування не можуть бути закритою суддівською корпорацією, політичним інструментом, каналом олігархічного впливу або механізмом відтворення корупції.

У системі суддівського врядування має бути забезпечене поєднання професійної суддівської участі, правничої експертизи, громадського доброчесного контролю і прозорих процедур.

Порядок формування, повноваження і відповідальність органів суддівського врядування визначаються Конституцією і законом.

Стаття 13. Суд під час воєнного стану

Воєнний або надзвичайний стан не скасовує судову владу і не припиняє права людини на судовий захист.

Під час воєнного стану може змінюватися територіальна підсудність, форма судового розгляду, порядок доступу до суду, цифрові засоби участі або організація роботи судів, але не може бути скасоване право на незалежний суд.

Забороняється створення позасудових органів покарання, позасудового позбавлення свободи, позасудової конфіскації майна або позасудового вирішення питань про винуватість людини.

Навіть під час війни держава зобов’язана забезпечити судову перевірку найбільш істотних обмежень прав людини.

Стаття 14. Конституційний Суд України

Конституційний Суд України є органом конституційного контролю і захисту Конституції України.

Конституційний Суд України вирішує питання відповідності Конституції України законів, актів Верховної Ради України, Президента-Гетьмана України, Кабінету Міністрів України та інших актів у випадках, визначених Конституцією.

Конституційний Суд України захищає незнищуване ядро Конституції, права людини, народовладдя, незалежність України, територіальну цілісність, державну мову, конституційний баланс влади і межі повноважень органів держави.

Конституційний Суд України не створює Конституцію, не змінює її, не підміняє Український народ і не здійснює політичного управління державою.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання.

Стаття 15. Конституційна скарга і народне конституційне звернення

Кожна особа має право звернутися до Конституційного Суду України з конституційною скаргою у випадках, коли закон або інший акт, застосований у її справі, порушує Конституцію України.

Український народ має право на народне конституційне звернення до Конституційного Суду України у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Народне конституційне звернення може стосуватися законів, актів, рішень або дій органів влади, що створюють загрозу правам людини, народовладдю, державній мові, незалежності України, територіальній цілісності, обороноздатності або незнищуваному ядру Конституції.

Конституційний Суд України зобов’язаний розглядати народні конституційні звернення у строки, визначені Конституцією і законом, а у випадку прямої загрози Конституції — у скороченому порядку.

Стаття 16. Конституційний Суд України і Охоронителі Нації

Рішення Охоронителів Нації про надзвичайне тимчасове зупинення акта, рішення або дії органу влади не є звичайним судовим актом і не підлягає судовому контролю по суті.

Остаточне підтвердження або непідтвердження надзвичайного рішення Охоронителів Нації здійснюється Українським народом шляхом голосування у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Конституційний Суд України може надавати процедурний висновок щодо дотримання Охоронителями Нації конституційної процедури, меж форми рішення, строків, належного запуску народного підтвердження і відповідності процедури вимогам Конституції.

Процедурний висновок Конституційного Суду України щодо рішення Охоронителів Нації не є контролем по суті такого рішення, не скасовує волю Охоронителів Нації і не підміняє рішення Українського народу.

Жоден орган державної влади, включно із судами, не може остаточно підтвердити або скасувати надзвичайне рішення Охоронителів Нації замість Українського народу.

Стаття 17. Обов’язковість судових рішень

Судові рішення, ухвалені іменем України, є обов’язковими до виконання на всій території України.

Невиконання судового рішення органом державної влади, посадовою особою, органом місцевого самоврядування, юридичною або фізичною особою є порушенням Конституції і тягне відповідальність, визначену законом.

Держава зобов’язана забезпечити реальне, своєчасне і повне виконання судових рішень.

Невиконання судового рішення не може виправдовуватися політичною доцільністю, адміністративною незручністю, бюджетною бездіяльністю або небажанням органу влади.

Стаття 18. Спеціальне законодавство про судову владу і конституційний контроль

Судоустрій, статус суддів, добір суддів, громадянство суддів різних інстанцій, AI-допоміжне правосуддя, апеляційний і касаційний перегляд, кримінальне правосуддя, участь народу в правосудді, суддівське врядування, цифрові петиції, громадські скарги, сигнали недовіри, громадський контроль, відкликання суддів, дисциплінарна відповідальність суддів, Конституційний Суд України, конституційна скарга, народне конституційне звернення і виконання судових рішень визначаються Конституцією та конституційними законами України.

Такі закони не можуть звужувати сутність права на справедливий суд, незалежність судової влади, громадський контроль, право на людський перегляд AI-допоміжного рішення, право на апеляцію, право на касаційний перегляд, право на конституційну скаргу, право на цифрову петицію або громадську скаргу щодо доброчесності судді і право Українського народу підтверджувати або не підтверджувати надзвичайні рішення Охоронителів Нації.

Розділ XIV. Прокуратура, поліція, безпека і правопорядок

Стаття 1. Статус органів правопорядку, безпеки і спеціального розслідування

Органи прокуратури, поліції, безпеки, антикорупції, економічної безпеки, спеціального розслідування, фінансового контролю, прикордонної охорони, військового правопорядку та виконання покарань діють для захисту людини, Українського народу, Конституції, законності, безпеки, публічного порядку і держави.

Ці органи не є самостійними центрами влади і не можуть діяти поза Конституцією, законом, судовим контролем і визначеною компетенцією.

Право держави на примус є винятковим і може застосовуватися лише на підставі закону, необхідності, пропорційності, підзвітності та поваги до людської гідності.

Стаття 2. Принцип розмежування повноважень

Кожен орган правопорядку, безпеки, антикорупції, економічної безпеки або спеціального розслідування діє лише в межах своєї конституційної функції, визначеної Конституцією і законом.

Дублювання підслідності, конкуренція повноважень, політичне перекидання справ між органами, використання органу не за його призначенням або створення паралельних силових структур забороняються.

Жоден орган не може розширювати власну компетенцію через внутрішні накази, міжвідомчі домовленості, політичні рішення, службові інструкції або посилання на державну доцільність.

Стаття 3. Прокуратура України

Прокуратура України здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, підтримує публічне обвинувачення в суді, забезпечує законність кримінального провадження та здійснює інші повноваження, визначені Конституцією і законом.

Прокуратура не є органом загального нагляду за суспільством, бізнесом, судами, органами місцевого самоврядування або громадянами.

Прокуратура не може бути інструментом політичного переслідування, тиску на бізнес, прикриття “своїх”, фабрикації справ або виконання незаконних вказівок.

Стаття 4. Поліція України

Поліція України забезпечує публічну безпеку, охорону прав і свобод людини, захист громади, публічний порядок, реагування на злочини і розслідування кримінальних правопорушень загальної підслідності.

Поліція служить людині і громаді, а не політичній владі, приватному інтересу або силовій корпорації.

Поліцейський має право застосовувати силу, спеціальні засоби або інші примусові заходи лише у випадках, визначених законом, за принципами необхідності, пропорційності, мінімальної достатності та відповідальності.

Стаття 5. Служба безпеки України

Служба безпеки України забезпечує державну безпеку, контррозвідку, захист від шпигунства, тероризму, диверсій, державної зради, підривної діяльності, загроз незалежності України, територіальній цілісності та конституційному ладу.

Служба безпеки України не може бути органом політичного стеження, економічного тиску, переслідування опозиції, контролю бізнесу або втручання в суспільне життя поза межами загроз державній безпеці.

Служба безпеки України не підміняє поліцію, прокуратуру, антикорупційні органи, орган економічної безпеки або суд.

Стаття 6. Державне бюро розслідувань

Державне бюро розслідувань розслідує злочини високопосадовців, суддів, прокурорів, правоохоронців, військових посадових осіб та інших спеціальних суб’єктів, визначених законом.

Державне бюро розслідувань не підміняє поліцію у звичайних кримінальних правопорушеннях, Національне антикорупційне бюро України у справах топкорупції, Службу безпеки України у справах державної безпеки або орган економічної безпеки у справах економічних кримінальних правопорушень.

Стаття 7. НАБУ, САП і НАЗК

Національне антикорупційне бюро України розслідує корупційні злочини найвищого рівня, великі корупційні схеми та інші корупційні правопорушення, визначені законом.

Спеціалізована антикорупційна прокуратура здійснює процесуальне керівництво, підтримує публічне обвинувачення і забезпечує законність кримінального провадження у справах, що належать до компетенції Національного антикорупційного бюро України.

Національне агентство з питань запобігання корупції здійснює превентивну антикорупційну політику, контроль декларацій, моніторинг конфлікту інтересів, антикорупційні стандарти, правила етичної поведінки та контроль доброчесності публічної служби, але не є органом досудового розслідування.

Стаття 8. Орган економічної безпеки держави

Орган економічної безпеки держави розслідує економічні кримінальні правопорушення, що посягають на функціонування економіки держави, публічні фінанси, податкову систему, митну систему, фінансову стабільність і добросовісну конкуренцію.

Діяльність органу економічної безпеки має ґрунтуватися на аналітиці ризиків, доказах, судовому контролі, захисті добросовісного бізнесу і забороні силового тиску як способу економічного контролю.

Орган економічної безпеки держави не може бути відновленою податковою міліцією, інструментом тиску на підприємців або засобом перерозподілу бізнесу.

Стаття 9. Податкові, митні та фінансово-контрольні органи

Податкові, митні та фінансово-контрольні органи здійснюють адміністрування, контроль, аудит, аналітику ризиків, фінансовий моніторинг і передають матеріали до компетентного органу досудового розслідування у випадках, визначених законом.

Податкові, митні та фінансово-контрольні органи не можуть самостійно здійснювати силове кримінальне переслідування, якщо інше прямо не встановлено Конституцією і законом.

Стаття 10. Прикордонна охорона, Національна гвардія, військовий правопорядок і виконання покарань

Органи прикордонної охорони забезпечують охорону державного кордону, прикордонний режим і протидію незаконному перетину кордону в межах Конституції і закону.

Національна гвардія України виконує спеціальні функції з охорони публічної безпеки, важливих об’єктів, підтримання правопорядку в особливих умовах та участі в обороні України у порядку, визначеному законом.

Військова служба правопорядку забезпечує правопорядок, дисципліну і законність у Силах оборони України в межах, визначених Конституцією і законом.

Система виконання покарань забезпечує виконання судових рішень про покарання, права ув’язнених, ресоціалізацію, безпеку і недопущення катувань, приниження гідності або нелюдського поводження.

Стаття 11. Права людини у кримінальному провадженні

Кожна особа має право знати підстави затримання, право мовчати, право на адвоката, право повідомити близьких, право на перекладача, право на медичну допомогу і право на швидку судову перевірку законності затримання.

Обшук, арешт майна, доступ до приватних даних, прослуховування, стеження, проникнення до житла або інше істотне втручання у права людини допускаються лише на підставі закону, судового дозволу і принципу пропорційності, крім невідкладних випадків, прямо визначених законом.

Докази, отримані шляхом катування, насильства, погроз, шантажу, незаконного стеження, незаконного обшуку або іншого істотного порушення прав людини, є недопустимими.

Стаття 12. Заборона катувань, фабрикації справ і політичного переслідування

Катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання забороняються без винятків.

Примус до зізнання, фальсифікація доказів, провокація злочину, незаконне затримання, приховування доказів невинуватості, фабрикація справ або тиск на свідків є грубим порушенням Конституції.

Органи правопорядку, прокуратури, безпеки і спеціального розслідування не можуть використовуватися для політичного переслідування, тиску на опозицію, журналістів, бізнес, громадські об’єднання, громади або окремих громадян.

Стаття 13. Цифрові технології та AI в органах правопорядку

Цифрові технології, автоматизовані системи і штучний інтелект можуть використовуватися органами правопорядку лише як допоміжні інструменти аналізу, систематизації інформації, виявлення ризиків, пошуку збігів і підготовки службових матеріалів.

Штучний інтелект не може самостійно визнавати людину злочинцем, санкціонувати затримання, обшук, арешт, стеження, доступ до персональних даних або інше втручання у права людини.

Забороняється створення прихованих цифрових профілів неблагонадійності, політичного стеження, масового незаконного спостереження або алгоритмічного переслідування людини.

Стаття 14. Громадський і демократичний контроль

Органи прокуратури, поліції, безпеки, антикорупції, економічної безпеки, спеціального розслідування та інші органи правопорядку підлягають парламентському, судовому, внутрішньому, громадському і цифровому контролю в межах, визначених Конституцією і законом.

Громадяни, громади, громадські об’єднання, журналісти і правозахисні інституції мають право подавати скарги, цифрові звернення і сигнали недовіри щодо незаконних дій, насильства, катувань, корупції, зловживання владою або системного порушення прав людини органами правопорядку.

Скарги на катування, незаконне насильство, смерть, зникнення людини, фальсифікацію справ або політичне переслідування підлягають невідкладній незалежній перевірці.

Стаття 15. Ради громадської доброчесності органів правопорядку

При органах прокуратури, поліції, безпеки, антикорупції, економічної безпеки, спеціального розслідування, прикордонної охорони, військового правопорядку, фінансового контролю та виконання покарань діють ради громадської доброчесності у порядку, визначеному законом.

Ради громадської доброчесності є інструментом суспільного контролю за доброчесністю, відкритістю, підзвітністю, повагою до прав людини, недопущенням катувань, політичного переслідування, корупції, зловживання владою та незаконного тиску.

Ради громадської доброчесності не здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, процесуальне керівництво, підтримання обвинувачення, контррозвідку, військове командування або інші владні повноваження відповідного органу.

Ради громадської доброчесності не мають права втручатися в конкретне кримінальне провадження, оперативну розробку, таємницю слідства, державну таємницю, захист потерпілих, свідків або безпекові операції.

Ради громадської доброчесності мають право аналізувати відкриту інформацію про діяльність відповідного органу, приймати і систематизувати громадські скарги, цифрові звернення і сигнали недовіри, ініціювати перевірку фактів катувань, незаконного насильства, політичного переслідування, корупції, фабрикації справ або системного порушення прав людини.

Ради громадської доброчесності мають право надавати висновки щодо доброчесності кандидатів на посади керівника відповідного органу та його заступників, брати участь у публічній доброчесній оцінці кандидатів на керівні посади, подавати обґрунтовані пропозиції щодо звільнення керівника відповідного органу або його заступників у разі виявлення фактів, несумісних із перебуванням на посаді.

Висновок ради громадської доброчесності щодо кандидата на посаду керівника відповідного органу або його заступника є обов’язковим елементом процедури призначення.

Призначення керівника відповідного органу або його заступника без розгляду висновку ради громадської доброчесності не допускається.

Негативний висновок ради громадської доброчесності щодо доброчесності кандидата не є автоматичною забороною на призначення, але може бути подоланий лише публічним, мотивованим і юридично відповідальним рішенням суб’єкта призначення у порядку, визначеному законом.

Суб’єкт призначення, який призначає особу всупереч негативному висновку ради громадської доброчесності, зобов’язаний публічно обґрунтувати таке рішення і несе політичну, дисциплінарну або іншу відповідальність у випадках, визначених законом.

Обґрунтована пропозиція ради громадської доброчесності щодо звільнення керівника відповідного органу або його заступника є обов’язковою до розгляду суб’єктом, уповноваженим ухвалювати рішення про призначення і звільнення такої посадової особи.

Суб’єкт, уповноважений ухвалювати рішення про звільнення, зобов’язаний у строк, визначений законом, розглянути пропозицію ради громадської доброчесності, провести необхідну перевірку та ухвалити мотивоване рішення.

Відмова у звільненні посадової особи всупереч обґрунтованій пропозиції ради громадської доброчесності має бути публічно мотивованою, крім відомостей, що становлять державну таємницю, таємницю слідства або захищають безпеку людини.

До складу рад громадської доброчесності не можуть входити особи, які мають конфлікт інтересів, залежать від політичних партій, олігархічних груп, кримінальних структур, держави-агресора, іноземних спецслужб або суб’єктів, щодо яких відповідний орган здійснює контроль, розслідування чи інші владні дії.

Закон не може перетворити ради громадської доброчесності на декоративний орган без реального впливу на доброчесність керівництва органів правопорядку.

Стаття 16. Доброчесність і відповідальність працівників правопорядку

Працівники прокуратури, поліції, безпеки, антикорупційних органів, органів економічної безпеки, спеціального розслідування та інших органів правопорядку зобов’язані відповідати вимогам доброчесності, професійності, прав людини, майнової прозорості і незалежності від політичного, олігархічного, кримінального або зовнішнього впливу.

Незаконне збагачення, прихована залежність, корупція, державна зрада, співпраця з державою-агресором, катування, фабрикація справ, незаконний тиск або використання посади для приватної вигоди є несумісними зі службою в органах правопорядку.

Працівник органу правопорядку не зобов’язаний і не має права виконувати явно злочинний або явно неконституційний наказ.

Стаття 17. Правопорядок під час воєнного стану

Воєнний або надзвичайний стан не скасовує Конституцію, права людини, презумпцію невинуватості, судовий контроль і заборону катувань.

Під час воєнного стану повноваження органів правопорядку можуть бути розширені лише законом, у межах необхідності, пропорційності, строковості, парламентського контролю і судового захисту.

Боротьба з агресором, диверсіями, тероризмом, колаборацією або підривною діяльністю не може бути підставою для свавілля, політичної помсти, незаконного переслідування або позасудового покарання.

Стаття 18. Спеціальні закони про прокуратуру, поліцію, безпеку і правопорядок

Статус, повноваження, межі компетенції, порядок взаємодії, відповідальність, контроль і гарантії законності прокуратури, поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Національного агентства з питань запобігання корупції, органу економічної безпеки держави, податкових, митних і фінансово-контрольних органів, прикордонної охорони, Національної гвардії України, військового правопорядку, системи виконання покарань, рад громадської доброчесності та інших органів правопорядку визначаються Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть руйнувати принцип розмежування повноважень, створювати дублювання підслідності, дозволяти політичне використання органів правопорядку, скасовувати судовий контроль, перетворювати ради громадської доброчесності на декоративний орган або звужувати сутність прав людини.

Розділ XV. Антикорупція і доброчесність

Стаття 1. Доброчесність публічної влади

Доброчесність публічної влади є конституційною умовою довіри Українського народу до держави.

Публічна посада є службою Українському народові, а не джерелом приватного збагачення, політичного привілею, сімейної вигоди, бізнесового контролю, олігархічного впливу або зовнішньої залежності.

Кожна посадова особа держави, органу місцевого самоврядування, судової влади, прокуратури, органу правопорядку, державного підприємства, установи чи організації зобов’язана діяти доброчесно, відкрито, неупереджено, в інтересах публічного блага і в межах Конституції та закону.

Незалежність органу влади або посадової особи не означає незалежність від доброчесності, прозорості, відповідальності і контролю Українського народу.

Стаття 2. Корупція як порушення Конституції

Корупція є порушенням Конституції, прав людини, народовладдя, справедливості, економічної свободи, обороноздатності і довіри Українського народу до держави.

Корупцією є використання публічної влади, посади, мандата, службового становища, доступу до публічних ресурсів або впливу на державне рішення для приватної, сімейної, партійної, корпоративної, олігархічної, кримінальної або зовнішньої вигоди.

Корупція включає хабарництво, незаконне збагачення, приховане володіння активами, зловживання владою, торгівлю впливом, конфлікт інтересів, політичну корупцію, приховане фінансування політики, корупційний лобізм, підкуп виборців, купівлю посад, корупцію в закупівлях, незаконне використання державного майна та інші форми зловживання публічною довірою.

Держава зобов’язана створити систему запобігання, виявлення, розслідування, переслідування, покарання і відшкодування шкоди, завданої корупцією.

Стаття 3. Обов’язок майнової прозорості

Посадові особи, особи, які претендують на публічні посади, особи, які виконують функції держави або місцевого самоврядування, а також інші особи, визначені законом, зобов’язані подавати правдиві, повні і своєчасні декларації про свої доходи, витрати, майно, зобов’язання, корпоративні права, цінні папери, криптоактиви, іноземні активи, трасти, фонди, бенефіціарні інтереси та інші активи.

Декларуванню підлягають також активи, якими посадова особа фактично володіє, користується або які контролює прямо чи опосередковано, незалежно від формального власника.

Приховане володіння активом через родичів, довірених осіб, номінальних власників, компанії, фонди, трасти, іноземні структури, криптогаманці або інші юридичні чи фактичні конструкції прирівнюється до недекларування.

Декларування має забезпечувати реальну можливість суспільства і компетентних органів перевірити відповідність способу життя посадової особи її законним доходам.

Закон визначає обсяг декларацій, порядок перевірки, захист персональних даних, відкритість суспільно значущої інформації та відповідальність за неправдиве декларування.

Стаття 4. Незаконне збагачення і необґрунтовані активи

Посадова особа не може набувати, утримувати, приховувати або передавати активи, законне походження яких вона не може обґрунтовано пояснити.

Істотна невідповідність між законними доходами посадової особи, її витратами, способом життя, активами або активами осіб, через яких вона фактично контролює майно, є підставою для перевірки.

Незаконно набуті або необґрунтовані активи підлягають стягненню в дохід держави за рішенням суду у порядку, визначеному законом.

Стягнення незаконно набутих або необґрунтованих активів не залежить від того, чи залишила посадова особа посаду, чи змінила посаду, чи завершився строк її повноважень.

Ніхто не може зберегти майно, набуте через корупцію, приховане володіння, зловживання владою або використання публічної посади для приватної вигоди.

Стаття 5. Повернення корупційних активів і відшкодування шкоди

Держава зобов’язана забезпечити повернення активів, набутих через корупцію, незаконне збагачення, зловживання владою, розкрадання публічних коштів або незаконне використання державного чи комунального майна.

Повернення корупційних активів може здійснюватися щодо майна, коштів, корпоративних прав, цінних паперів, криптоактивів, іноземних активів, трастів, фондів, доходів від такого майна та іншої вигоди.

Повернення активів здійснюється з дотриманням права на справедливий суд, права на захист, презумпції невинуватості у кримінальному провадженні та процесуальних гарантій.

Особа, яка добросовісно набула майно і не знала та не могла знати про його корупційне походження, захищається законом.

Корупційна шкода, завдана державі, громаді або Українському народові, має бути відшкодована.

Стаття 6. Конфлікт інтересів

Посадова особа не має права ухвалювати, готувати, погоджувати, контролювати або впливати на рішення, в якому має особистий, сімейний, бізнесовий, партійний, корпоративний, майновий або інший приватний інтерес.

Конфлікт інтересів має бути відкрито повідомлений, зафіксований і усунутий до ухвалення відповідного рішення.

Якщо конфлікт інтересів не може бути усунутий інакше, посадова особа відсторонюється від підготовки, обговорення, ухвалення або контролю відповідного рішення.

Приховування конфлікту інтересів, участь у рішенні всупереч такому конфлікту або використання службового становища для приватної вигоди є порушенням Конституції і тягне відповідальність, визначену законом.

Стаття 7. Політична корупція і фінансування політики

Політична влада не може бути куплена, приховано профінансована або використана як борг перед приватним донором, олігархічною групою, іноземним суб’єктом, кримінальним середовищем або державою-агресором.

Фінансування політичних партій, виборчих кампаній, референдумних кампаній, політичної реклами, політичних фондів та іншої політичної діяльності має бути законним, відкритим, прозорим і публічно контрольованим.

Забороняються приховані донори, підставні донори, іноземне фінансування політичної діяльності, фінансування з боку держави-агресора, фінансування через фіктивні структури, купівля мандатів, купівля голосів, винагорода за політичне рішення або використання державних ресурсів для партійної вигоди.

Політична партія, виборчий штаб, кандидат або посадова особа не можуть приймати фінансову, організаційну, медійну або іншу приховану підтримку, яка створює залежність від приватного, олігархічного, кримінального або зовнішнього центру впливу.

Держава забезпечує відкритий цифровий облік політичних внесків, витрат, донорів, пов’язаних осіб, політичної реклами і джерел політичного фінансування.

Стаття 8. Олігархічний вплив і захоплення держави

Великий приватний капітал, власність або економічний успіх самі по собі не є порушенням Конституції.

Великий приватний капітал не може перетворюватися на приватну владу над державою, судами, парламентом, урядом, органами правопорядку, регуляторами, громадами, медіа або стратегічними рішеннями держави.

Забороняється захоплення держави приватними, олігархічними, кримінальними, корпоративними або зовнішніми групами впливу.

Ознаками захоплення держави є приховане фінансування політики, контроль посадових осіб, вплив на суди, купівля регуляторів, монопольне використання державних ресурсів, приватизація державної політики, контроль медіа для політичного тиску, приховане лобіювання, використання силових органів для бізнесової війни або інші форми перетворення публічної влади на приватний інструмент.

Держава зобов’язана створити механізми запобігання олігархічному впливу, демонополізації політичного доступу, прозорості власності медіа, фінансування політики, лобізму, регуляторних рішень і публічних закупівель.

Стаття 9. Лобізм і прозорий вплив на державні рішення

Лобіювання допускається лише як відкрита, зареєстрована, прозора і законна участь у формуванні державної політики, законодавства, регуляторних рішень або публічних програм.

Кожна особа, група, бізнес, професійне об’єднання, громадська організація або інший суб’єкт має право відкрито представляти свої інтереси у спосіб, визначений законом.

Приховане лобіювання, купівля рішень, винагорода за голосування, фінансування посадової особи, вплив через підставних осіб, прихована участь у підготовці нормативних актів або надання приватної вигоди за державне рішення забороняються.

Держава забезпечує відкритий реєстр лобістів, зустрічей, поданих пропозицій, зацікавлених осіб і сфери інтересу, крім випадків, коли обмеження інформації необхідне для захисту державної таємниці, безпеки людини або іншого конституційно захищеного інтересу.

Лобізм не може підміняти народовладдя, парламентську процедуру, громадське обговорення або незалежність посадової особи.

Стаття 10. Публічні кошти, закупівлі, державне майно і ресурси

Публічні кошти, державне і комунальне майно, природні ресурси, державні підприємства, концесії, ліцензії, дозволи, земля та інші публічні активи належать Українському народові або відповідним громадам і не можуть використовуватися для приватного, партійного, сімейного, олігархічного або кримінального збагачення.

Публічні закупівлі, продаж або передача державного чи комунального майна, концесії, оренда, управління ресурсами і використання державних підприємств мають здійснюватися прозоро, конкурентно, доброчесно і під суспільним контролем.

Державні підприємства не можуть бути касою політичних партій, джерелом прихованого фінансування посадових осіб, каналом корупційного збагачення або інструментом приватного контролю над державою.

Оборонні, безпекові та інші чутливі закупівлі можуть мати закриту частину лише в межах, необхідних для захисту державної безпеки, життя людей або військової операції.

Закрита частина оборонних чи безпекових закупівель підлягає спеціальному аудиту, парламентському контролю і наступному розкриттю у межах, сумісних із державною безпекою, після зникнення підстав для секретності.

Стаття 11. Доброчесність судової, правоохоронної і контрольної системи

Судді, прокурори, працівники органів правопорядку, антикорупційних органів, органів економічної безпеки, фінансового контролю, податкових і митних органів зобов’язані відповідати підвищеним вимогам доброчесності, майнової прозорості, незалежності і відсутності конфлікту інтересів.

Корупція в судах, прокуратурі, органах правопорядку, антикорупційних органах або контрольних органах є особливо небезпечною формою порушення Конституції, оскільки руйнує здатність держави захищати право.

Орган, який бореться з корупцією або контролює інших, сам підлягає доброчесності, аудиту, громадському контролю і відповідальності.

Належність до судової, правоохоронної, антикорупційної або контрольної системи не може бути підставою для уникнення перевірки, відповідальності або декларування.

Стаття 12. Захист викривачів

Особа, яка добросовісно повідомила про корупцію, незаконне збагачення, приховані активи, конфлікт інтересів, політичну корупцію, розкрадання публічних коштів, зловживання владою або іншу загрозу публічному інтересу, перебуває під захистом держави.

Викривач має право на захист від звільнення, переслідування, пониження на посаді, погроз, тиску, дискредитації, судового зловживання, розголошення особистих даних та інших форм помсти.

Держава забезпечує викривачу конфіденційні канали повідомлення, правову допомогу, захист персональних даних, захист родини, компенсацію шкоди і в установлених законом випадках винагороду.

Недобросовісне повідомлення, завідомо неправдивий донос або використання статусу викривача для шантажу чи помсти не захищаються Конституцією і тягнуть відповідальність, визначену законом.

Стаття 13. Антикорупційні органи

В Україні діє система незалежних, професійних і доброчесних антикорупційних органів, відповідальних за запобігання корупції, виявлення корупційних ризиків, перевірку декларацій, розслідування корупційних злочинів, процесуальне керівництво, підтримання обвинувачення, повернення активів та інші повноваження, визначені Конституцією і законом.

Антикорупційні органи мають бути захищені від політичного, олігархічного, кримінального, корпоративного і зовнішнього впливу.

Керівники антикорупційних органів призначаються за відкритою, конкурсною, доброчесною процедурою з участю незалежної експертизи і громадського контролю.

Антикорупційні органи не можуть бути підпорядковані політичній владі у спосіб, що унеможливлює незалежне розслідування або переслідування корупції високопосадовців.

Антикорупційні органи самі підлягають контролю доброчесності, аудиту, прозорості, звітності, парламентському і громадському контролю у межах, сумісних із таємницею слідства і правами людини.

Стаття 14. Ради громадської доброчесності в антикорупційній системі

При антикорупційних, правоохоронних, контрольних, суддівських та інших органах, діяльність яких має високий ризик корупційного впливу, можуть діяти ради громадської доброчесності або інші незалежні механізми громадської оцінки доброчесності.

Такі ради або механізми не підміняють орган державної влади, не здійснюють слідство, судочинство, оперативну діяльність або управління органом, але мають право надавати висновки щодо доброчесності кандидатів, посадових осіб, керівників і заступників керівників відповідних органів.

Висновок ради громадської доброчесності або іншого незалежного механізму доброчесності має бути обов’язковим для розгляду у процедурі призначення, просування, дисциплінарної відповідальності або звільнення у випадках, визначених законом.

Негативний висновок щодо доброчесності не може бути проігнорований мовчки і потребує публічного, мотивованого і юридично відповідального рішення компетентного суб’єкта.

Закон не може перетворити громадську доброчесність на декоративну процедуру без реального впливу на очищення публічної влади.

Стаття 15. Цифрова антикорупційна інфраструктура

Держава створює і підтримує цифрову антикорупційну інфраструктуру, яка забезпечує прозорість декларацій, бенефіціарної власності, політичного фінансування, лобізму, публічних закупівель, державного і комунального майна, державних підприємств, судових і дисциплінарних рішень, конфліктів інтересів та інших даних, важливих для доброчесності публічної влади.

Цифрові антикорупційні реєстри мають бути доступними, захищеними, сумісними між собою, придатними для автоматизованого аналізу і публічного контролю.

Обмеження доступу до антикорупційних даних допускається лише у випадках, прямо визначених законом, якщо це необхідно для захисту життя людини, державної безпеки, таємниці слідства або іншого конституційно захищеного інтересу.

Закриття антикорупційних реєстрів не може використовуватися для приховування корупції, незаконного збагачення, політичного фінансування або конфлікту інтересів.

Стаття 16. AI і аналітика корупційних ризиків

Цифрові системи, автоматизований аналіз і штучний інтелект можуть використовуватися для виявлення корупційних ризиків, невідповідності способу життя законним доходам, прихованих зв’язків, конфліктів інтересів, пов’язаних осіб, підозрілих закупівель, аномальних рішень і схем незаконного збагачення.

Штучний інтелект не може самостійно визнавати особу винною, накладати покарання, конфісковувати майно, обмежувати права або замінювати компетентний орган чи суд.

Результати цифрової аналітики є підставою для перевірки, аудиту, службового аналізу або процесуальних дій у порядку, визначеному законом, але не є автоматичним доказом вини.

Особа має право знати про істотне використання автоматизованого аналізу щодо неї, отримати пояснення основних підстав ризикового висновку, подати заперечення і вимагати людського перегляду у випадках, визначених законом.

Антикорупційні цифрові системи мають бути захищені від політичного налаштування, вибіркового застосування, прихованого втручання, маніпуляції алгоритмами або використання для переслідування невинних осіб.

Стаття 17. Відповідальність за корупцію

Корупційні правопорушення, незаконне збагачення, приховане володіння активами, конфлікт інтересів, політична корупція, купівля посад, торгівля впливом, корупція в закупівлях, корупція в судах, правоохоронних органах, оборонному секторі або на державних підприємствах тягнуть відповідальність, визначену законом.

Відповідальність за корупцію має бути реальною, невідворотною, пропорційною і такою, що усуває корупційну вигоду.

Корупційна відповідальність може включати кримінальну, цивільну, адміністративну, дисциплінарну, політичну, майнову відповідальність, звільнення з посади, заборону обіймати посади, стягнення активів, позбавлення незаконної вигоди і відшкодування шкоди.

Імунітет, мандат, посада, звання, ранг, належність до політичної більшості, судової системи, правоохоронного органу або органу безпеки не можуть бути щитом від відповідальності за корупцію.

Стаття 18. Заборона використання антикорупції як політичної зброї

Антикорупційна система не може використовуватися як інструмент політичної помсти, вибіркового переслідування, олігархічної війни, тиску на незалежні медіа, громадські об’єднання, бізнес, опозицію або окремих громадян.

Розслідування, перевірки, обвинувачення, дисциплінарні процедури і публічні антикорупційні дії мають ґрунтуватися на законі, доказах, рівності перед законом, презумпції невинуватості, праві на захист і незалежності компетентного органу.

Вибіркове застосування антикорупційного законодавства є порушенням Конституції.

Ніхто не може бути звільнений від антикорупційної перевірки через політичну лояльність, посаду, вплив, багатство, медійну силу або наближеність до влади.

Стаття 19. Антикорупція під час воєнного стану

Воєнний або надзвичайний стан не скасовує обов’язку доброчесності, майнової прозорості, запобігання корупції, відповідальності за незаконне збагачення і захисту публічних коштів.

Під час війни можуть бути тимчасово обмежені окремі форми публічного розкриття інформації, якщо це необхідно для захисту життя людей, оборонної операції, державної таємниці або безпеки держави.

Такі обмеження мають бути строковими, пропорційними, обґрунтованими і не можуть використовуватися для приховування корупції, незаконного збагачення, розкрадання оборонних коштів або зловживання владою.

Оборонні закупівлі, військова допомога, гуманітарна допомога, відновлення, міжнародна фінансова підтримка і кошти на безпеку підлягають спеціальному антикорупційному контролю та аудиту.

Стаття 20. Спеціальні закони про антикорупцію і доброчесність

Декларування, перевірка декларацій, запобігання конфлікту інтересів, незаконне збагачення, цивільна конфіскація необґрунтованих активів, політичне фінансування, лобізм, публічні закупівлі, державне майно, захист викривачів, антикорупційні органи, ради громадської доброчесності, цифрова антикорупційна інфраструктура, AI-аналітика корупційних ризиків і відповідальність за корупцію визначаються Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть звужувати сутність доброчесності публічної влади, легалізувати приховане володіння активами, політичну корупцію, олігархічне захоплення держави, безкарність високопосадовців або декоративний характер антикорупційного контролю.

Розділ XVI. Земля, ресурси, власність і національне багатство

Стаття 1. Національне багатство Українського народу

Земля, надра, води, ліси, природні ресурси, стратегічна інфраструктура, державні ресурсні підприємства, державна частка у стратегічних активах та інше національне багатство України належать Українському народові.

Держава, органи місцевого самоврядування, посадові особи та державні підприємства здійснюють управління національним багатством лише як управителі в інтересах Українського народу, громад, нинішніх і майбутніх поколінь.

Національне багатство не може бути привласнене органом влади, посадовою особою, політичною партією, олігархічною групою, приватним посередником, іноземною структурою або державою-агресором.

Стаття 2. Земля України

Земля України є основою життя Українського народу, територіальної цілісності, продовольчої безпеки, розвитку громад, економічної стійкості, екологічної рівноваги і відповідальності перед майбутніми поколіннями.

Держава гарантує раціональне, справедливе, екологічно відповідальне і безпечне використання землі.

Земля не може використовуватися для знищення прав інших людей, громад, природи, продовольчої безпеки, обороноздатності або національної безпеки.

Стаття 3. Право приватної власності

Право приватної власності визнається і захищається Конституцією.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений права власності.

Примусове відчуження майна допускається лише на підставі закону, з публічною метою, за умови справедливої і попередньої компенсації, крім випадків, прямо визначених Конституцією і законом, та з правом на судовий захист.

Конфіскація майна можлива лише за рішенням суду у випадках, визначених законом.

Право приватної власності не може використовуватися для знищення прав інших людей, екологічної безпеки, обороноздатності, державної незалежності, територіальної цілісності, продовольчої безпеки або національного багатства Українського народу.

Стаття 4. Розмежування державного бюджету і доходу від національного багатства

Держава здійснює свої управлінські, оборонні, соціальні, освітні, медичні, інфраструктурні та інші публічні функції за рахунок податків, зборів, мит, обов’язкових платежів, державного бюджету та інших бюджетних джерел, визначених Конституцією і законом.

Доходи від використання національного багатства України, зокрема надр, природних ресурсів, стратегічних державних підприємств, державної частки у видобувних, енергетичних, інфраструктурних та інших стратегічних активах, не є звичайним доходом уряду для поточного політичного розпорядження.

Такі доходи є доходом Українського народу як власника національного багатства і розподіляються у порядку, визначеному Конституцією і законом, між громадянами України, Фондом майбутніх поколінь, відповідними громадами, стратегічним розвитком держави та необхідним реінвестуванням у самі підприємства.

Уряд не може використовувати прибуток стратегічних державних підприємств і доходи від національних ресурсів як приховану касу виконавчої влади, політичної більшості, партій, посадових осіб або наближених груп.

Стаття 5. Особистий ресурсний рахунок громадянина

Кожен громадянин України має право на особистий ресурсний рахунок у державній цифровій системі національного багатства.

На особистий ресурсний рахунок громадянина регулярно, не рідше одного разу на місяць, зараховується визначена законом частка чистого доходу від використання національних природних ресурсів, стратегічних державних підприємств, рентних платежів, державної частки у стратегічних ресурсних активах та інших джерел національного ресурсного доходу.

Таке зарахування є не соціальною допомогою, не пільгою і не політичною виплатою, а формою реалізації права громадянина України на частку доходу від національного багатства Українського народу.

Кожен громадянин має право через власний ресурсний рахунок бачити загальний обсяг доходів від національного багатства, перелік основних державних підприємств, родовищ, ліцензій, ресурсних активів і джерел, які сформували цей дохід, частку доходу, спрямовану громадянам, Фонду майбутніх поколінь, громадам, реінвестуванню і стратегічному розвитку.

Стаття 6. Національний ресурсний дивіденд

Національний ресурсний дивіденд є регулярною часткою доходу громадянина України від національного багатства Українського народу.

Формула національного ресурсного дивіденду визначається законом на основі відкритих даних про чистий дохід від природних ресурсів, ренти, державних ресурсних підприємств, державної частки у стратегічних активах та інших джерел ресурсного доходу.

Національний ресурсний дивіденд не може бути скасований приховано, замінений політичною подачкою, використаний для підкупу виборців, поставлений у залежність від політичної лояльності, місця проживання, соціального статусу, партійної належності або ставлення громадянина до влади.

Право громадянина на ресурсний дивіденд не може бути підставою для зменшення його конституційних прав на освіту, охорону здоров’я, соціальний захист, пенсійне забезпечення, працю або інші гарантії.

Стаття 7. Фонд майбутніх поколінь

Частина доходів від використання невідновлюваних природних ресурсів, стратегічних ресурсних підприємств, державної частки у видобувних активах, рентних платежів і спеціальних дозволів спрямовується до Фонду майбутніх поколінь України.

Фонд майбутніх поколінь є довгостроковим національним фондом Українського народу і не може бути поточним резервом уряду, касою політичної більшості або джерелом латання бюджетного дефіциту.

Кошти Фонду майбутніх поколінь використовуються для освіти, науки, технологічного розвитку, оборонних інновацій, демографічної стійкості, відновлення природи, стратегічної інфраструктури та інших цілей, що створюють довгострокову користь для нинішніх і майбутніх поколінь.

Управління Фондом майбутніх поколінь здійснюється прозоро, професійно, з незалежним аудитом, парламентським контролем, громадським контролем і відкритою цифровою звітністю.

Стаття 8. Стратегічні державні підприємства як актив Українського народу

Стратегічні державні підприємства, підприємства з державною часткою у сфері надр, енергетики, транспорту, оборонної промисловості, критичної інфраструктури, водних ресурсів, лісових ресурсів, зв’язку, видобутку, переробки та інших сфер національного значення є активами Українського народу.

Такі підприємства управляються професійно, прозоро, ефективно і в інтересах Українського народу, а не в інтересах уряду, міністерства, політичної партії, менеджменту, олігархічної групи або приватних посередників.

Керівництво стратегічних державних підприємств зобов’язане забезпечувати відкриту цифрову звітність про доходи, витрати, прибуток, інвестиції, контракти, винагороди керівництва, пов’язаних осіб, закупівлі, борги, аудит і розподіл прибутку, крім частини, обмеженої законом для захисту державної безпеки.

Прибуток стратегічних державних підприємств після сплати податків, обов’язкових платежів, необхідного реінвестування, резервів безпеки і розвитку розподіляється відповідно до закону між громадянами України, Фондом майбутніх поколінь, громадами та іншими публічними цілями, визначеними Конституцією.

Стратегічне державне підприємство не може бути касою політичної партії, джерелом прихованого фінансування посадових осіб, каналом корупційного збагачення, інструментом приватного контролю над державою або засобом виведення національного багатства через пов’язані компанії.

Стаття 9. Громадський контроль за національним багатством

Громадяни України мають право контролювати ефективність управління національним багатством через відкриті цифрові реєстри, особисті ресурсні рахунки, публічну звітність стратегічних державних підприємств, незалежний аудит, парламентський контроль, громадські ради доброчесності та народні інструменти контролю, визначені Конституцією і законом.

Кожен громадянин має право бачити не лише суму власного ресурсного дивіденду, а й економічну логіку його формування.

Якщо стратегічне державне підприємство працює збитково, приховує доходи, укладає сумнівні контракти, виводить прибуток через посередників або зменшує ресурсний дивіденд громадян через неефективне управління, це є підставою для аудиту, перевірки керівництва, дисциплінарної, майнової, кримінальної або іншої відповідальності у порядку, визначеному законом.

Стаття 10. Надра і стратегічні природні ресурси

Надра, корисні копалини, енергетичні ресурси, стратегічні метали, рідкісноземельні елементи, нафта, газ, вугілля, уран, літій, титан, залізна руда, марганець та інші ресурси загальнонаціонального значення належать Українському народові.

Право користування надрами і стратегічними природними ресурсами надається лише на підставі закону, відкритої процедури, розкриття кінцевих бенефіціарів, екологічних гарантій, справедливої плати, публічного контролю і захисту національної безпеки.

Доходи від користування надрами і стратегічними природними ресурсами мають бути відкрито обліковані та розподілені відповідно до Конституції між громадянами, Фондом майбутніх поколінь, громадами, державою і розвитком ресурсної бази.

Стратегічні природні ресурси не можуть переходити під контроль держави-агресора, її громадян, компаній, пов’язаних осіб, прихованих бенефіціарів або структур, що діють в її інтересах.

Стаття 11. Вода, ліси і природні екосистеми

Вода, ліси, природні екосистеми, природоохоронні території та інші життєво важливі природні об’єкти є частиною національного багатства Українського народу.

Кожна людина має право на доступ до безпечної питної води у межах, визначених законом.

Держава і громади зобов’язані охороняти водні ресурси, ліси, ґрунти, біорізноманіття, природні екосистеми та кліматичну стійкість України.

Стаття 12. Державне і комунальне майно

Державне і комунальне майно є публічним майном, яке управляється відповідно в інтересах Українського народу або відповідної територіальної громади.

Державне і комунальне майно не є майном чиновників, керівників підприємств, політичних партій, місцевих кланів, приватних груп або наближених осіб.

Управління, оренда, концесія, продаж або інше розпорядження державним чи комунальним майном здійснюється відкрито, конкурентно, доброчесно, з незалежною оцінкою, розкриттям бенефіціарів і публічним контролем.

Стаття 13. Заборона прихованої приватизації національного багатства

Забороняється прихована приватизація національного багатства через занижену оцінку активів, фіктивні конкурси, пов’язаних покупців, номінальних власників, довгострокові договори управління, штучні борги, застави, концесії, корпоративні схеми, посередників або інші правові чи фактичні конструкції.

Передача стратегічного державного підприємства, природного ресурсу, критичної інфраструктури або іншого активу національного значення у приватне користування, концесію, оренду, управління чи власність допускається лише за прозорою процедурою, з розкриттям кінцевих бенефіціарів, незалежною оцінкою, громадським контролем, парламентським контролем і за умови, що така передача не знищує права громадян на ресурсний дохід.

Будь-яке рішення, яке фактично позбавляє Український народ доходу від національного багатства на користь приватної, олігархічної, іноземної або пов’язаної групи, є порушенням Конституції.

Стаття 14. Стратегічна інфраструктура

Стратегічна інфраструктура України включає енергетику, транспортні коридори, порти, залізницю, аеропорти, оборонні підприємства, зв’язок, цифрову інфраструктуру, водні системи, критичні мережі, газові сховища, атомну енергетику та інші об’єкти, визначені законом.

Стратегічна інфраструктура може мати різні форми власності, але контроль над нею не може створювати загрозу незалежності України, територіальній цілісності, обороноздатності, безпеці людей, економічному суверенітету або стійкості держави.

Стаття 15. Заборона іноземної власності на землі сільськогосподарського призначення

Землі сільськогосподарського призначення України є основою продовольчої безпеки, територіальної цілісності, розвитку громад, національної стійкості та відповідальності перед нинішніми і майбутніми поколіннями.

Право власності на землі сільськогосподарського призначення України може належати лише громадянам України, територіальним громадам, державі Україна та юридичним особам України, кінцевий бенефіціарний контроль яких належить громадянам України, у межах і порядку, визначених Конституцією та законом.

Іноземні держави, іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні приватні структури, офшорні утворення, трасти, фонди, номінальні власники або інші особи та структури з іноземним кінцевим контролем не можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення України.

Забороняється пряме або опосередковане набуття, приховане володіння, бенефіціарний контроль або фактичний контроль іноземців над землями сільськогосподарського призначення через українські юридичні особи, пов’язаних осіб, номінальних власників, довірчих власників, корпоративні схеми, боргові інструменти, застави, трасти, фонди, довгострокові договори чи інші правові або фактичні конструкції.

Громадяни держави-агресора, юридичні особи держави-агресора, особи, пов’язані з державою-агресором, а також структури з прямим або прихованим контролем держави-агресора не можуть мати право власності, користування, оренди, застави, бенефіціарного чи іншого фактичного контролю над землями сільськогосподарського призначення України.

Оренда, емфітевзис, застава, корпоративний контроль, управління активами або інші договори щодо земель сільськогосподарського призначення не можуть використовуватися для обходу заборони іноземної власності або створення прихованого іноземного контролю.

Стаття 16. Обмеження концентрації сільськогосподарської землі

Земля України не може бути предметом прихованої концентрації, олігархічного привласнення або контролю через підставних осіб.

Сукупне пряме або опосередковане володіння, користування, оренда, корпоративний контроль, бенефіціарний контроль або інший фактичний контроль над сільськогосподарською землею однією особою, групою пов’язаних осіб, компаніями, фондами, трастами, номінальними власниками або іншими пов’язаними структурами не може перевищувати межу, визначену законом.

Конституційна межа концентрації сільськогосподарської землі не може перевищувати 100 000 гектарів для однієї особи або групи пов’язаних осіб, незалежно від кількості юридичних осіб, договорів, номінальних власників, довірених осіб або інших схем контролю.

Закон може встановити нижчі межі концентрації землі залежно від категорії землі, регіону, способу використання, екологічного стану, продовольчої безпеки, воєнних ризиків або потреб розвитку громад.

Будь-яка схема, спрямована на обхід обмеження концентрації землі через номінальних власників, пов’язані компанії, довірених осіб, фіктивні договори, іноземні структури або прихованих бенефіціарів, є порушенням Конституції.

Стаття 17. Іноземна участь у власності і безпекові обмеження

Іноземна участь у власності або контролі над землею, надрами, стратегічними ресурсами, критичною інфраструктурою, державними ресурсними підприємствами, медіа, оборонними активами та іншими об’єктами стратегічного значення допускається лише в межах, які не створюють загрози незалежності України, територіальній цілісності, продовольчій безпеці, обороноздатності, економічному суверенітету або правам громадян.

Держава-агресор, її громадяни, компанії, пов’язані особи, номінальні власники, фонди, трасти, офшорні структури або інші суб’єкти, що діють в інтересах держави-агресора, не можуть набувати право власності, користування, контролю або бенефіціарного впливу на стратегічні ресурси України.

Стаття 18. Прозорість бенефіціарної власності і цифрові реєстри

Відомості про власність, оренду, користування, концесії, ліцензії, бенефіціарний контроль, фактичний контроль і пов’язаних осіб щодо землі, надр, стратегічних ресурсів, державного і комунального майна, стратегічних підприємств і критичної інфраструктури підлягають відкритому цифровому обліку, крім випадків, прямо визначених законом для захисту безпеки людини або держави.

Держава веде відкриті цифрові кадастри і реєстри землі, надр, ліцензій, державного і комунального майна, концесій, стратегічної інфраструктури, ресурсних доходів, бенефіціарів і концентрації власності.

Цифрові системи можуть використовувати автоматизований аналіз і штучний інтелект для виявлення ризиків прихованого контролю, концентрації, корупційних схем, номінальних власників, іноземного впливу або заниження ресурсного доходу.

Остаточне рішення про порушення, відповідальність, припинення незаконного контролю або зміну права власності ухвалюється компетентним органом або судом у порядку, визначеному законом.

Стаття 19. Ресурсна справедливість для громад

Громади, на території яких здійснюється видобуток природних ресурсів, розташована стратегічна інфраструктура, державні ресурсні підприємства або об’єкти, що створюють значний вплив на довкілля, мають право на справедливу частку вигоди, розвиток інфраструктури, екологічний захист і участь у контролі.

Ресурси місцевого значення служать відповідній громаді у межах Конституції і закону.

Ресурси загальнонаціонального значення служать Українському народові з гарантією справедливої участі відповідних громад.

Стаття 20. Відповідальність за розкрадання національного багатства

Розкрадання, приховане привласнення, незаконна приватизація, корупційне управління, виведення прибутку, прихований іноземний контроль, незаконна концентрація землі, незаконне користування надрами або інше зловживання національним багатством є грубим порушенням Конституції.

Особи, винні у розкраданні або прихованому привласненні національного багатства, несуть кримінальну, майнову, дисциплінарну, політичну або іншу відповідальність, визначену законом.

Майно, прибуток, корпоративні права, ліцензії, концесії, земля або інші вигоди, набуті через незаконне привласнення національного багатства, підлягають поверненню або стягненню у порядку, визначеному законом і за рішенням суду.

Стаття 21. Земля, ресурси і власність під час воєнного стану

Воєнний або надзвичайний стан не скасовує право власності, право громадян на національне багатство, заборону прихованої приватизації, заборону іноземного контролю над сільськогосподарською землею і стратегічними ресурсами та обов’язок доброчесного управління публічним майном.

Під час війни держава може тимчасово використовувати, обмежувати або відчужувати майно лише на підставі закону, для реальної оборонної або надзвичайної потреби, з документуванням, контролем, компенсацією або наступним відшкодуванням у порядку, визначеному законом.

Воєнний стан не може бути прикриттям для грабунку, прихованої приватизації, незаконного вилучення майна, передачі стратегічних активів пов’язаним особам або знищення права громадян на ресурсний дохід.

Стаття 22. Спеціальні закони про землю, ресурси, власність і національне багатство

Порядок здійснення права власності, управління національним багатством, функціонування особистих ресурсних рахунків громадян, національного ресурсного дивіденду, Фонду майбутніх поколінь, стратегічних державних підприємств, надр, вод, лісів, державного і комунального майна, стратегічної інфраструктури, іноземної участі, концентрації землі, цифрових кадастрів, бенефіціарних реєстрів, ресурсної справедливості громад і відповідальності за розкрадання національного багатства визначається Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть скасовувати право Українського народу на національне багатство, право громадянина на ресурсний дивіденд, заборону іноземної власності на сільськогосподарську землю, обмеження надмірної концентрації землі, прозорість бенефіціарної власності або захист чесної приватної власності.

Розділ XVII. Економіка, праця і соціальна відповідальність

Стаття 1. Основи економічної моделі України

Економіка України ґрунтується на свободі підприємництва, захисті праці, чесній конкуренції, інноваціях, соціальній відповідальності, недопущенні монополій, податковій справедливості, економічній безпеці та служінні добробуту людини, громад і стійкості держави.

Держава не створює багатство замість людини, але зобов’язана створити чесні правила, безпечну інфраструктуру, справедливий суд, захист власності, доступ до ринків, захист конкуренції, просту податкову систему і захист від свавілля.

Економічна свобода не може використовуватися для експлуатації людини, знищення конкуренції, монополізації ринків, прихованого ухилення від податків, олігархічного захоплення держави або шкоди національній безпеці.

Стаття 2. Свобода підприємництва і право на економічну ініціативу

Кожна людина має право на працю, підприємництво, самозайнятість, інвестиції, професійний вибір, договірну свободу, володіння результатом своєї праці та участь в економічному житті України.

Держава гарантує свободу законної економічної діяльності, рівність перед законом, захист добросовісного підприємця, захист інвестора, право на судовий захист і недопущення свавільного втручання органів влади в економічну діяльність.

Обмеження підприємницької діяльності допускається лише законом, з легітимною метою, пропорційно, без дискримінації та без створення привілейованих умов для наближених осіб або груп.

Стаття 3. Захист малого і середнього бізнесу

Малий і середній бізнес є економічним простором свободи громадянина, основою середнього класу, зайнятості, розвитку громад, конкуренції, інновацій і стійкості економіки.

Держава зобов’язана створювати для малого і середнього бізнесу прості правила, доступні цифрові сервіси, справедливу податкову модель, захист від корупційних перевірок, доступ до кредитів, грантів, ринків, навчання і державних програм розвитку.

Перевірки малого і середнього бізнесу мають бути ризик-орієнтованими, обґрунтованими, пропорційними, цифрово фіксованими і такими, що не паралізують добросовісну господарську діяльність.

Держава не може створювати регуляторну, податкову або адміністративну систему, яка фактично витісняє малий і середній бізнес на користь монополій, олігархічних груп або наближених компаній.

Стаття 4. Чесна конкуренція і недопущення монополій

Чесна конкуренція захищається Конституцією.

Монополії, картелі, змови, зловживання домінуючим становищем, політичне захоплення ринків, дискримінаційний доступ до інфраструктури, штучне витіснення конкурентів і прихований контроль над ринками забороняються.

Великі злиття, придбання, концентрації, контроль над критичними ринками і стратегічними ланцюгами постачання підлягають антимонопольному, безпековому і публічному контролю у порядку, визначеному законом.

Економічна свобода не може бути знищена приватною монополією так само, як політична свобода не може бути знищена диктатурою.

Стаття 5. Праця, гідність і справедлива оплата

Праця людини не є товаром без гідності. Праця є участю людини у творенні власного життя, добробуту родини, громади і держави.

Кожна людина має право на працю, справедливу оплату, безпечні умови праці, відпочинок, професійний розвиток, захист від незаконного звільнення, дискримінації, приниження і експлуатації.

Оплата праці має бути своєчасною, справедливою, прозорою і достатньою для гідного життя працівника у межах, визначених законом, економічною реальністю і соціальними стандартами.

Примусова праця забороняється, крім випадків, прямо визначених Конституцією і законом, зокрема військової або альтернативної служби, робіт за вироком суду, невідкладних робіт під час надзвичайної ситуації або оборони держави.

Стаття 6. Безпечні умови праці та право на відпочинок

Кожен працівник має право на безпечні і здорові умови праці, захист від виробничої небезпеки, професійних захворювань, надмірного навантаження, прихованої експлуатації і порушення права на відпочинок.

Держава, роботодавці і професійні об’єднання зобов’язані створювати систему профілактики виробничих ризиків, страхування, відповідальності, навчання і контролю за безпекою праці.

Право на відпочинок, розумне обмеження робочого часу, оплачувану відпустку, перерви, захист від незаконного примусу до понаднормової праці та можливість відновлення гарантуються законом.

Стаття 7. Нові форми праці, цифрові платформи і самозайнятість

Фриланс, дистанційна робота, самозайнятість, цифрові платформи, гіг-робота, креативні професії, AI-економіка та інші нові форми праці визнаються законними формами економічної участі людини.

Нова форма праці не може бути способом скасування базових трудових прав людини, прихованої експлуатації, уникнення відповідальності роботодавця, несплати податків або позбавлення людини захисту.

Держава встановлює справедливі правила для цифрових платформ, самозайнятих осіб, фрилансерів і працівників нових секторів, поєднуючи гнучкість праці з базовими гарантіями безпеки, оплати, соціального захисту, податкової простоти і права на оскарження автоматизованих рішень платформи.

Стаття 8. Соціальна відповідальність бізнесу

Бізнес має право на прибуток, розвиток, інвестиції, конкуренцію і захист власності.

Прибуток є законною метою бізнесу, але не виправданням для знищення людини, громади, природи, конкуренції або держави.

Бізнес не має права експлуатувати працівників, створювати небезпечні умови праці, ухилятися від податків через схеми, знищувати довкілля, корумпувати посадових осіб, використовувати державу як приватний інструмент або залишати громаді лише шкоду.

Великі компанії, монополії, стратегічні підприємства та суб’єкти, що істотно впливають на громади, довкілля або ринки, несуть підвищену соціальну, екологічну, податкову і прозорісну відповідальність.

Стаття 9. Податкова справедливість і простота податкової системи

Податкова система України ґрунтується на принципах простоти, відкритості, загальнообов’язковості, справедливості, стабільності, цифрової прозорості та рівності всіх перед законом.

Податки, збори та обов’язкові платежі мають бути зрозумілими для громадянина і бізнесу, передбачуваними, публічно обґрунтованими та такими, що не знищують працю, підприємництво, інвестиції, інновації і розвиток середнього класу.

Держава зобов’язана створити таку податкову систему, в якій добросовісне виконання податкового обов’язку є простішим, безпечнішим і дешевшим, ніж ухилення від нього.

Податкова система не може бути інструментом політичного тиску, корупційного заробітку, вибіркового переслідування, знищення малого і середнього бізнесу або привілейованого захисту наближених груп.

Стаття 10. Загальнообов’язковість податків

Кожна особа, яка отримує дохід, володіє майном, здійснює підприємницьку діяльність, користується публічною інфраструктурою або отримує економічну вигоду на території України чи з джерел в Україні, зобов’язана сплачувати податки у порядку, визначеному законом.

Жодна особа, компанія, політична група, олігархічний суб’єкт, державне підприємство, іноземний інвестор або посадова особа не може бути виведена з-під загального податкового обов’язку через привілей, наближеність до влади, спеціальну домовленість, приховану схему або політичний вплив.

Податкові пільги допускаються лише законом, мають бути публічно обґрунтованими, строковими, прозорими, перевірюваними і спрямованими на суспільно значиму мету.

Податкова пільга не може бути прихованою формою приватного подарунка, політичної винагороди, олігархічного привілею або нерівності перед законом.

Стаття 11. Заборона офшорного приховування і виведення прибутку

Забороняється використання офшорних, номінальних, трастових, фіктивних, посередницьких, трансфертних або інших конструкцій для приховування кінцевих бенефіціарів, ухилення від податків, виведення прибутку з України, заниження податкової бази або прихованого контролю над активами.

Компанії, які отримують дохід в Україні, використовують українську інфраструктуру, природні ресурси, працю громадян України, державні закупівлі, ліцензії, концесії, землю, надра або інші публічні активи, зобов’язані сплачувати справедливу частку податків в Україні.

Забороняється штучне виведення прибутку з України через завищені платежі пов’язаним особам, фіктивні кредити, роялті, консалтинг, ліцензійні платежі, трансфертні ціни, офшорні прокладки або інші схеми без реального економічного змісту.

Особа або компанія, яка претендує на державні закупівлі, концесію, ліцензію, користування надрами, стратегічним ресурсом, державною підтримкою або участь у приватизації, зобов’язана розкрити кінцевих бенефіціарів, структуру власності, податкову резидентність і пов’язані іноземні юрисдикції.

Держава не укладає стратегічні договори, не надає державну підтримку, не передає ресурси, ліцензії, концесії або публічне майно суб’єктам із прихованими бенефіціарами, непрозорою офшорною структурою або ознаками ухилення від податків.

Стаття 12. Відповідальність за ухилення від податків

Ухилення від сплати податків, приховування доходів, фіктивне дроблення бізнесу, використання підставних осіб, подвійної бухгалтерії, фіктивних операцій, офшорних схем, штучного виведення прибутку або інших способів зменшення податкового обов’язку без законної підстави є порушенням Конституції і тягне відповідальність, визначену законом.

Відповідальність за податкове ухилення має бути невідворотною, пропорційною, справедливою і такою, що усуває незаконну вигоду.

Великі організовані схеми ухилення від податків, виведення прибутку, приховування бенефіціарів або розкрадання публічних коштів є особливо небезпечними правопорушеннями проти економічної безпеки держави.

Добросовісна помилка платника податків, яка не має ознак умисного ухилення, приховування або шахрайства, не може прирівнюватися до злочинної податкової схеми.

Держава зобов’язана відрізняти помилку від ухилення, малозначне порушення від системної схеми, а добросовісного платника — від організатора податкового шахрайства.

Стаття 13. AI-контроль і цифровий податковий аудит

Держава створює цифрову систему податкової прозорості, яка забезпечує автоматизований облік доходів, податкових зобов’язань, платежів, ризиків ухилення, пов’язаних осіб, трансфертних операцій, офшорних зв’язків і схем штучного виведення прибутку.

Штучний інтелект і автоматизований аналіз можуть використовуватися для виявлення податкових ризиків, аномальних операцій, фіктивних контрагентів, підозрілих офшорних зв’язків, прихованих бенефіціарів, трансфертного заниження прибутку та інших ознак ухилення від податків.

AI-контроль не може самостійно визнавати особу винною, накладати покарання, блокувати бізнес, арештовувати рахунки, стягувати майно або замінювати рішення компетентного органу чи суду.

Результат автоматизованого аналізу є підставою для перевірки, аудиту або запиту пояснень у порядку, визначеному законом, але не є автоматичним доказом вини.

Платник податків має право знати основні підстави ризикового висновку, подати пояснення, виправити добросовісну помилку, оскаржити рішення і вимагати людського перегляду автоматизованого висновку.

Цифровий податковий контроль має бути однаковим для всіх і не може налаштовуватися вибірково проти політичних опонентів, малого бізнесу, журналістів, громадських організацій, конкурентів або небажаних осіб.

Стаття 14. Податкова служба як сервіс і контроль, а не каральна машина

Податкова служба України є органом сервісу, адміністрування, аналітики ризиків, контролю і захисту податкової справедливості.

Податкова служба не може бути каральним органом, інструментом політичного тиску, корупційного вимагання, рейдерства, знищення бізнесу або вибіркового переслідування.

Перевірки платників податків мають бути ризик-орієнтованими, обґрунтованими, цифрово фіксованими, пропорційними і такими, що не паралізують добросовісну господарську діяльність.

Податкова служба зобов’язана надавати платникам зрозумілі цифрові сервіси, попередні роз’яснення, можливість добровільного виправлення добросовісних помилок і ефективне оскарження неправомірних рішень.

Працівник податкової служби несе персональну відповідальність за незаконний тиск, корупцію, вибіркове застосування закону, вимагання, розголошення захищених даних або використання податкової інформації для приватної чи політичної вигоди.

Стаття 15. Інноваційна економіка, наука і технології

Україна має бути державою творців, інженерів, науковців, підприємців, фермерів, робітників, ветеранів, інноваторів і технологічних проривів.

Держава підтримує розвиток науки, технологій, штучного інтелекту, оборонних інновацій, біотехнологій, енергетики, агротехнологій, космічної галузі, робототехніки, кібербезпеки, deep tech, стартапів, університетів, дослідницької інфраструктури і венчурного фінансування.

Підтримка інновацій має здійснюватися відкрито, конкурентно, доброчесно, без корупційного доступу до грантів, державних програм або стратегічних контрактів.

Стаття 16. Економічна безпека і стратегічні галузі

Відкрита економіка України не означає беззахисну економіку.

Держава захищає критичні галузі, продовольчу безпеку, енергетичну безпеку, оборонну промисловість, стратегічні ланцюги постачання, фінансову стійкість, технологічний суверенітет і здатність країни діяти незалежно в умовах війни, кризи або зовнішнього тиску.

Іноземні інвестиції у стратегічні сектори, критичну інфраструктуру, оборонні технології, дані, енергетику, ресурси, телекомунікації або інші чутливі сфери підлягають безпековій перевірці у порядку, визначеному законом.

Економічна залежність від держави-агресора, її капіталу, ринків, технологій, логістики, енергетики, фінансових структур або прихованого впливу забороняється.

Стаття 17. Захист споживача

Кожен споживач має право на безпечні товари і послуги, правдиву інформацію, захист від шахрайства, прихованих умов, монопольного завищення цін, неякісних товарів, цифрових маніпуляцій і недобросовісних практик.

Держава забезпечує захист споживачів через закон, незалежний контроль, доступне оскарження, цифрові сервіси, прозорість ринків і відповідальність недобросовісних продавців чи постачальників.

Захист споживача не може використовуватися як прикриття для корупційного тиску на добросовісний бізнес.

Стаття 18. Фінансова система, кредити і доступ до капіталу

Фінансова система України має служити розвитку людини, підприємництва, громад, інновацій, житла, виробництва, експорту, відновлення і стійкості держави.

Держава сприяє доступу добросовісних громадян, малого і середнього бізнесу, фермерів, ветеранів, інноваторів і громад до кредитів, страхування, інвестицій, гарантій, грантів і фінансової інфраструктури.

Фінансові ринки мають бути прозорими, конкурентними, захищеними від шахрайства, маніпуляцій, прихованого контролю, відмивання коштів, фінансування держави-агресора і системних ризиків.

Стаття 19. Ветеранська, сімейна, фермерська, кооперативна і громадська економіка

Держава підтримує ветеранське підприємництво, сімейний бізнес, фермерські господарства, кооперативи, соціальне підприємництво, місцеве виробництво, громадські економічні ініціативи та інші форми економічної самореалізації громадян.

Ветерани, особи з інвалідністю внаслідок війни, родини загиблих захисників, внутрішньо переміщені особи та громадяни, які повертаються до України, мають право на справедливий доступ до програм економічної адаптації, навчання, кредитування, грантів і підприємницької підтримки.

Такі програми не можуть бути джерелом корупції, політичної реклами, фіктивних грантів або привілеїв для наближених осіб.

Стаття 20. Відновлення України після війни

Відновлення України після війни має створити не нову корупційну ренту, а нову якість життя, роботи, громад, інфраструктури, житла, підприємництва і економічної свободи.

Відбудова здійснюється на принципах прозорості, цифрового обліку, відкритих закупівель, громадського контролю, пріоритету постраждалих громад, повернення людей, створення робочих місць, енергоефективності, доступності та стійкості.

Міжнародна допомога, репарації, конфісковані активи агресора, державні кошти, приватні інвестиції і фонди відновлення підлягають відкритому обліку, аудиту і захисту від корупції.

Стаття 21. Заборона економічної експлуатації державою-агресором

Держава-агресор, її громадяни, компанії, пов’язані особи, номінальні власники, фонди, трасти, фінансові структури або інші суб’єкти, що діють в її інтересах, не можуть отримувати контроль над стратегічними галузями, критичною інфраструктурою, ресурсами, фінансовою системою, медіа, оборонними технологіями або значущими ринками України.

Забороняється економічна діяльність, яка створює залежність України від держави-агресора, фінансує її воєнну машину, обходить санкції, приховує бенефіціарів або підриває економічну безпеку України.

Активи держави-агресора та пов’язаних з нею осіб можуть бути обмежені, заморожені, конфісковані або використані для відшкодування шкоди Україні у порядку, визначеному Конституцією, законом і міжнародним правом.

Стаття 22. Спеціальні закони про економіку, працю і соціальну відповідальність

Порядок здійснення економічної свободи, підприємництва, захисту малого і середнього бізнесу, конкуренції, праці, нових форм зайнятості, соціальної відповідальності бізнесу, податкової системи, заборони офшорного ухилення, цифрового податкового контролю, інновацій, економічної безпеки, фінансової системи, відновлення і захисту від економічної залежності держави-агресора визначається Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть знищувати свободу підприємництва, гідність праці, чесну конкуренцію, податкову справедливість, захист малого і середнього бізнесу, соціальну відповідальність, інноваційний розвиток або економічну безпеку України.

Розділ XVIII. Діти, родина і майбутні покоління

Стаття 1. Дитина, родина і майбутні покоління як конституційна цінність

Дитина, родина і майбутні покоління перебувають під особливою охороною Конституції.

Українська держава визнає, що продовження життя народу, захист дітей, підтримка родини, демографічна стійкість, освіта, культура, безпека і відповідальність перед майбутніми поколіннями є основами тривалого існування України.

Держава, громади, посадові особи, освітні, медичні, соціальні та інші інституції зобов’язані діяти так, щоб не руйнувати дитинство, родину і майбутнє Українського народу.

Стаття 2. Гідність і права дитини

Кожна дитина має людську гідність від народження і є самостійним носієм прав.

Дитина не є майном батьків, власністю держави, політичним ресурсом, об’єктом ідеологічного контролю, робочою силою, цифровим товаром або демографічною статистикою.

Кожна дитина має право на життя, ім’я, громадянство, безпеку, любов, турботу, сімейне середовище, освіту, охорону здоров’я, розвиток, відпочинок, гру, культуру, мову, захист від насильства і повагу до її гідності.

Стаття 3. Найкращий інтерес дитини

У всіх рішеннях держави, суду, громади, школи, медичної системи, соціальних служб, органів опіки та інших інституцій, які істотно стосуються дитини, першочергово враховується найкращий інтерес дитини.

Найкращий інтерес дитини включає її безпеку, гідність, здоров’я, розвиток, стабільність, сімейні зв’язки, право бути почутою, захист від насильства і можливість повноцінного життя.

Дитина, здатна сформулювати власну думку, має право бути почутою у питаннях, що її стосуються, відповідно до її віку і зрілості.

Найкращий інтерес дитини не може бути прикриттям для свавільного втручання держави в родину, ідеологічного тиску, незаконного розлучення дитини з батьками або порушення прав дитини чи батьків.

Стаття 4. Родина як первинне середовище дитини

Родина є первинним середовищем життя, любові, турботи, виховання, мови, культури, безпеки, морального розвитку і відповідальності дитини.

Дитина має право жити і виховуватися в родині, якщо це не загрожує її життю, здоров’ю, гідності або безпеці.

Держава підтримує родину, материнство, батьківство, відповідальне виховання дітей, міжпоколінну солідарність і сімейні форми турботи.

Держава не може підміняти родину без законних підстав, але зобов’язана діяти, якщо в родині існує насильство, експлуатація, системне занедбання або реальна загроза дитині.

Стаття 5. Свідоме укладення шлюбу і сімейна відповідальність

Шлюб ґрунтується на вільній згоді осіб, взаємній повазі, рівності, відповідальності, турботі, добросовісності та усвідомленому прийнятті прав і обов’язків сімейного життя.

Особи, які мають намір укласти шлюб, повинні бути належним чином поінформовані про правові, майнові, батьківські, моральні та соціальні наслідки шлюбу, а також про права й обов’язки щодо подружжя, дітей та інших членів сім’ї.

Держава забезпечує доступну, неупереджену, світоглядно нейтральну і безоплатну підготовку осіб, які укладають шлюб, з питань сімейного права, відповідального батьківства, взаємної поваги, спільного майна, домашнього насильства, прав дитини, обов’язків щодо утримання, сімейної медіації та мирного вирішення конфліктів.

Проходження такої підготовки не може бути інструментом приниження, дискримінації, ідеологічного тиску, втручання в приватне життя або незаконної відмови у праві на шлюб.

Під час державної реєстрації шлюбу особи, які укладають шлюб, підтверджують своїм підписом, що вони ознайомлені з основними правами та обов’язками подружжя, батьків, дітей та інших членів сім’ї, розуміють правові наслідки шлюбу і приймають відповідальність за добросовісне співіснування в сім’ї.

Таке підтвердження не є формальним ритуалом. Воно є актом свідомого прийняття сімейної відповідальності перед іншою особою, можливими дітьми, сім’єю і суспільством.

Подружжя має рівні права і рівні обов’язки у шлюбі, сім’ї, вихованні дітей, веденні спільного життя, взаємній підтримці, повазі до гідності одне одного та відповідальності за добробут сім’ї.

Жодна особа не може бути примушена до шлюбу, утримувана у шлюбі проти своєї волі або позбавлена права на захист від насильства, приниження, експлуатації, економічного контролю чи іншого порушення гідності в сім’ї.

Свобода сімейного життя не може бути прикриттям для домашнього насильства, занедбання дітей, економічного примусу, психологічного тиску, ізоляції, приниження гідності або ухилення від обов’язків щодо членів сім’ї.

Порядок підготовки до укладення шлюбу, зміст інформаційного підтвердження, форма підпису про ознайомлення з сімейними правами й обов’язками та гарантії недопущення зловживань визначаються законом.

Стаття 6. Права і відповідальність батьків

Батьки мають природне право і обов’язок виховувати дитину, піклуватися про її життя, здоров’я, гідність, освіту, розвиток, безпеку і добробут.

Батьки мають право передавати дитині мову, культуру, традиції, віру або світогляд, якщо це не порушує гідність, права, безпеку, здоров’я і розвиток дитини.

Батьківські права не можуть використовуватися для виправдання насильства, приниження гідності, експлуатації, занедбання, примусової ізоляції, позбавлення освіти, торгівлі дитиною, втягнення у злочинність або відмови від необхідної допомоги у разі загрози життю чи здоров’ю дитини.

Дитина має право знати своїх батьків і підтримувати зв’язок з обома батьками, якщо це не суперечить її безпеці та найкращому інтересу.

Стаття 7. Межі втручання держави в родину

Держава не може свавільно втручатися в сімейне життя.

Втручання держави в родину допускається лише на підставі закону, з метою захисту життя, здоров’я, гідності, безпеки або прав дитини чи іншого члена сім’ї, за принципами необхідності, пропорційності, судового контролю і поваги до сімейних зв’язків.

Розлучення дитини з батьками допускається лише як крайній захід, якщо менш обмежувальні заходи не здатні захистити дитину від реальної загрози.

Бідність родини сама по собі не може бути підставою для відібрання дитини. У такому випадку держава зобов’язана насамперед надати підтримку родині.

Стаття 8. Захист дитини від насильства, експлуатації і занедбання

Насильство над дитиною, сексуальна експлуатація, торгівля дітьми, примусова праця, втягнення у злочинність, катування, жорстоке або принизливе поводження, системне занедбання і використання дитини у злочинній, політичній, військовій або комерційній експлуатації забороняються без винятків.

Держава забезпечує невідкладний захист дитини у випадках домашнього насильства, сексуального насильства, загрози життю чи здоров’ю, експлуатації, торгівлі людьми, онлайн-грумінгу, примусу або системного занедбання.

Особи, які працюють з дітьми, зобов’язані дотримуватися підвищених стандартів доброчесності, безпеки і відповідальності.

Дитина, яка повідомила про насильство або іншу загрозу, має право бути почутою, захищеною і не може бути покарана за таке повідомлення.

Стаття 9. Діти війни, депортовані діти і діти захисників України

Дитина, постраждала від війни, окупації, депортації, примусового переміщення, втрати батьків, полону, зникнення близьких, поранення, психологічної травми або руйнування житла, має право на особливий захист держави.

Держава зобов’язана вживати всіх можливих правових, дипломатичних, розшукових, безпекових, соціальних і міжнародних заходів для повернення депортованих, незаконно переміщених або викрадених українських дітей.

Діти загиблих захисників України, діти військовослужбовців, ветеранів, полонених, зниклих безвісти, поранених і осіб, які захищали Україну, перебувають під особливою опікою держави.

Жодна українська дитина не може бути залишена державою після війни, втрати батьків, депортації, окупації або травми.

Стаття 10. Сирітство, усиновлення, опіка і сімейні форми виховання

Дитина, яка залишилася без батьківського піклування, має право на захист, стабільність, любов, сімейне середовище і повагу до її гідності.

Інституційний догляд не може бути нормальною долею дитини і застосовується лише як тимчасовий та крайній захід.

Пріоритетними формами турботи про дитину є безпечне повернення до біологічної родини, виховання родичами, усиновлення, опіка, піклування, патронат та інші сімейні форми виховання.

Усиновлення, опіка, піклування і патронат здійснюються в найкращому інтересі дитини, з перевіркою безпеки, доброчесності і спроможності осіб, які беруть дитину на виховання.

Стаття 11. Материнство, батьківство і демографічна стійкість

Материнство, батьківство, народження і виховання дітей підтримуються державою, громадами і суспільством.

Демографічна політика України ґрунтується не на примусі, а на створенні умов, у яких родина не боїться мати дітей.

Держава сприяє доступному житлу для молодих сімей, якісній медицині вагітності і пологів, підтримці батьків після народження дитини, доступним дитячим садкам, гнучким формам праці, балансу роботи і родини, підтримці багатодітних сімей та захисту батьків малих дітей.

Вагітність, народження дитини, материнство, батьківство або догляд за дитиною не можуть бути підставою для дискримінації, незаконного звільнення, приниження або обмеження прав.

Стаття 12. Соціальна підтримка родин з дітьми

Держава забезпечує соціальну підтримку родин з дітьми, особливо родин у складних життєвих обставинах, багатодітних родин, одиноких батьків, родин дітей з інвалідністю, родин військовослужбовців, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб і родин, які постраждали від війни.

Соціальна підтримка має бути спрямована на збереження родини, безпеку дитини, гідне життя, освіту, здоров’я, харчування, житло, психологічну допомогу і розвиток дитини.

Бідність родини не повинна перетворюватися на покарання для дитини.

Стаття 13. Дитина в цифровому середовищі

Дитина має право на захист у цифровому середовищі, захист персональних даних, приватності, гідності, психічної безпеки, репутації та права на розвиток без маніпулятивного впливу.

Забороняється комерційна, сексуальна, політична або інша експлуатація дитини через цифрові платформи, алгоритми, приховане профілювання, онлайн-грумінг, шкідливий контент, маніпулятивну рекламу або використання дитячої уваги як товару.

Дитина не може бути сировиною для цифрового ринку уваги.

Держава встановлює особливі правила обробки персональних даних дітей, цифрової реклами для дітей, алгоритмічного впливу, освітніх платформ, цифрової ідентичності дитини і права на видалення або обмеження поширення даних про дитинство.

Стаття 14. Діти з інвалідністю і діти з особливими потребами

Діти з інвалідністю, діти з особливими освітніми, медичними, психологічними або соціальними потребами мають право на гідність, доступність, інклюзію, освіту, реабілітацію, медичну допомогу, підтримку родини, розвиток і участь у житті суспільства.

Держава і громади зобов’язані забезпечувати доступність освітнього, медичного, культурного, спортивного, цифрового та громадського середовища для таких дітей.

Дитина з інвалідністю не може бути ізольована, принижена або позбавлена можливості розвитку через байдужість, бюрократію, бідність чи недоступність середовища.

Стаття 15. Розвиток талантів, освіта, культура і спорт

Кожна дитина має право на розвиток своїх здібностей, талантів, мови, культури, творчості, науки, спорту і особистості.

Держава і громади сприяють ранньому виявленню і підтримці талантів дітей, доступу до якісної освіти, культури, мистецтва, спорту, науки, технологій і позашкільного розвитку.

Обдаровані діти, діти з малозабезпечених родин, діти з громад, що постраждали від війни, діти з інвалідністю і діти з віддалених територій мають отримувати справедливі можливості для розвитку.

Освіта і розвиток дитини мають поєднувати знання, критичне мислення, культуру, мову, моральну відповідальність, цифрову грамотність, здоров’я і здатність до самостійного життя.

Стаття 16. Відповідальність перед майбутніми поколіннями

Держава не має права вирішувати проблеми сьогодення шляхом руйнування життя майбутніх поколінь.

Рішення щодо державного боргу, природних ресурсів, екології, освіти, науки, демографії, війни, цифрових технологій, штучного інтелекту, інфраструктури і національного багатства мають оцінюватися з урахуванням їхнього впливу на майбутні покоління.

Нинішнє покоління громадян, органи влади і посадові особи зобов’язані залишити майбутнім поколінням не руїну, боргову пастку, екологічну катастрофу або знищену освіту, а життєздатну, вільну, безпечну і справедливу Україну.

Фонд майбутніх поколінь, захист ресурсів, екологічна відповідальність, освіта, наука, здоров’я дітей і демографічна стійкість є інструментами виконання цього обов’язку.

Стаття 17. Представництво інтересів дітей і майбутніх поколінь

Держава створює інституційні механізми представництва і захисту інтересів дітей та майбутніх поколінь у законодавчій, виконавчій, судовій, місцевій, бюджетній, освітній, екологічній і цифровій політиці.

Такі механізми можуть включати уповноважених з прав дитини, оцінку впливу законів і бюджетів на дітей, громадські консультації, дитячу участь відповідно до віку і зрілості, а також спеціальні висновки щодо впливу рішень на майбутні покоління.

Жоден орган влади не може ігнорувати системну шкоду для дітей або майбутніх поколінь під приводом короткострокової політичної вигоди.

Стаття 18. Спеціальні закони про дітей, родину і майбутні покоління

Права дитини, підтримка родини, свідоме укладення шлюбу, відповідальне батьківство, захист від насильства, опіка, усиновлення, сімейні форми виховання, захист дітей війни, соціальна підтримка родин, цифровий захист дітей, інклюзія, розвиток талантів, демографічна стійкість і представництво майбутніх поколінь визначаються Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть звужувати сутність гідності дитини, свавільно підміняти родину державою, легалізувати насильство чи занедбання, перетворювати шлюб на формальність без усвідомлення відповідальності або ігнорувати обов’язок держави перед майбутніми поколіннями.

Розділ XIX. Освіта, наука, культура і технології

Стаття 1. Освіта, наука, культура і технології як основа майбутнього України

Освіта, наука, культура і технології є основою свободи людини, сили Українського народу, інноваційної економіки, обороноздатності, культурної самобутності, національної стійкості і майбутнього України.

Держава зобов’язана створювати умови для розвитку знань, творчості, науки, інженерії, культури, технологій, професійної майстерності, громадянської відповідальності і людського потенціалу.

Майбутнє України визначається не лише природними ресурсами, військовою силою або державними інституціями, а якістю людини, яку формують освіта, наука, культура і технологічна творчість.

Стаття 2. Право на якісну освіту

Кожна людина має право на якісну, доступну, безпечну і гідну освіту.

Базова освіта є обов’язковою і гарантується державою.

Держава гарантує доступність дошкільної, шкільної, професійної, вищої, позашкільної, інклюзивної та безперервної освіти у порядку, визначеному законом.

Освіта не може бути привілеєм лише багатих, наближених, мешканців великих міст або осіб із доступом до приватних ресурсів.

Дитина з громади, села, прифронтової території, родини з низьким доходом, родини військовослужбовця, внутрішньо переміщеної родини або родини, що постраждала від війни, має отримати реальний шанс на якісну освіту.

Стаття 3. Дошкільна, шкільна, професійна, вища і безперервна освіта

Дошкільна освіта і розвиток дитини є важливою частиною підтримки родини, рівних можливостей і підготовки дитини до життя.

Шкільна освіта має забезпечувати базові знання, мислення, культуру, здоров’я, громадянську відповідальність і здатність людини до подальшого розвитку.

Професійна освіта має готувати кваліфікованих фахівців для економіки, громад, відновлення, промисловості, агросектору, сервісу, оборони, енергетики та технологічного розвитку.

Вища освіта має поєднувати академічну свободу, наукову якість, професійну підготовку, інновації, доброчесність і служіння суспільству.

Безперервна освіта протягом життя визнається необхідною умовою свободи людини, професійної мобільності, адаптації до технологічних змін і розвитку економіки.

Стаття 4. Якість освіти і зміст навчання

Право на освіту включає право на якісну освіту.

Освіта має забезпечувати грамотність, українську мову, математику, природничі науки, історію України, правову культуру, економічну грамотність, цифрову грамотність, медіаграмотність, критичне мислення, моральну відповідальність, фізичне здоров’я, професійні навички, творчість і здатність до самостійного життя.

Освіта має навчати людину думати, ставити запитання, перевіряти інформацію, співпрацювати, творити, відповідати за власні рішення і поважати гідність інших людей.

Диплом, сертифікат або інший документ без реальних знань і компетентності не є повноцінним результатом освіти.

Держава, громади і заклади освіти зобов’язані забезпечувати стандарти якості освіти, але такі стандарти не можуть перетворюватися на бюрократичне придушення живого навчання і професійної свободи вчителя.

Стаття 5. Українська мова, історія і громадянська освіта

Українська мова є мовою державної освіти, громадянської єдності, участі в публічному житті і повноцінного доступу до можливостей в Україні.

Освіта має забезпечувати знання української мови, історії України, Конституції України, прав людини, обов’язків громадянина, народовладдя, державної незалежності, територіальної цілісності, культури пам’яті та відповідальності за державу.

Школа не має виховувати підданого. Школа має виховувати вільного громадянина України.

Громадянська освіта не є державною пропагандою. Вона має формувати критичне мислення, правову культуру, повагу до гідності людини, здатність до участі в демократії і захист від імперської, тоталітарної, антиукраїнської та дезінформаційної пропаганди.

Права корінних народів і національних спільнот у сфері освіти гарантуються законом, але не можуть використовуватися для послаблення державної мови, незалежності України, громадянської єдності або конституційного ладу.

Стаття 6. Вчитель, викладач і наставник

Вчитель, викладач і наставник є ключовими носіями майбутнього України.

Держава, громади і суспільство зобов’язані забезпечувати повагу до гідності вчителя, належну оплату праці, професійну свободу, безпеку, можливість професійного розвитку і захист від бюрократичного приниження.

Держава, яка принижує вчителя, руйнує власне майбутнє.

Вчитель має право на педагогічну свободу у межах освітніх стандартів, прав дитини, академічної доброчесності, Конституції і закону.

Вчитель, викладач і наставник зобов’язані діяти доброчесно, поважати гідність учня чи студента, не допускати насильства, приниження, дискримінації, корупції, ідеологічного примусу або зловживання авторитетом.

Стаття 7. Академічна свобода і автономія закладів освіти

Заклади освіти і науки мають академічну свободу, організаційну автономію, професійну відповідальність і право на розвиток відповідно до Конституції і закону.

Університет не є філією міністерства, політичної партії, місцевої адміністрації, бізнес-групи або ідеологічного центру.

Університет автономний у пошуку істини, але відповідальний перед суспільством за якість знань, доброчесність, безпеку студентів, ефективне використання публічних коштів і повагу до Конституції України.

Автономія закладів освіти не може бути прикриттям для корупції, кланового управління, купівлі дипломів, фіктивної науки, приниження студентів або неефективного використання майна і коштів.

Стаття 8. Академічна доброчесність

Академічна доброчесність є обов’язковою основою освіти і науки.

Плагіат, купівля дипломів, фальшиві дисертації, фіктивні наукові журнали, корупція при вступі, купівля оцінок, списування, підробка досліджень, фальсифікація даних, привласнення чужої праці або інші форми академічного шахрайства є порушенням довіри до освіти, науки і держави.

Освіта і наука без доброчесності перетворюються на фабрику фальшивих статусів.

Держава і заклади освіти зобов’язані створити механізми запобігання, виявлення і відповідальності за академічну недоброчесність, з гарантіями справедливої процедури, права на пояснення і захисту від зловживань.

Стаття 9. Наука як стратегічна функція держави

Наука є стратегічною функцією держави і довгостроковою обороною України.

Держава підтримує фундаментальну і прикладну науку, наукові школи, лабораторії, дослідницьку інфраструктуру, гранти, молодих науковців, міжнародну співпрацю, повернення українських вчених і залучення українців світу до наукового розвитку України.

Пріоритетними напрямами науки є, зокрема, оборонні дослідження, медицина, біотехнології, енергетика, матеріалознавство, агронаука, екологія, кліматична стійкість, кібербезпека, штучний інтелект, космос, робототехніка, гуманітарні науки, суспільні науки і дослідження української історії та культури.

Фінансування науки має бути довгостроковим, конкурсним, доброчесним, прозорим і спрямованим на якість, а не на формальну кількість звітів.

Стаття 10. Інновації, технології і технологічна незалежність

Україна має бути не ринком дешевої праці і не лише споживачем чужих технологій, а державою творців технологій.

Держава сприяє розвитку інженерії, стартапів, оборонних інновацій, deep tech, венчурного фінансування, промислових технологій, енергетичних технологій, медичних технологій, агротехнологій, кібербезпеки, робототехніки, космічних технологій і штучного інтелекту.

Технологічна незалежність України є складовою державного суверенітету, економічної безпеки, обороноздатності і стійкості держави.

Держава створює умови для співпраці університетів, наукових установ, бізнесу, громад, держави, Сил оборони і українців світу у створенні інновацій.

Інтелектуальна власність, винахідництво, інженерна творчість і технологічне підприємництво захищаються законом.

Стаття 11. Оборонні, медичні, енергетичні і критичні технології

Держава визначає і підтримує критичні технологічні напрями, необхідні для оборони, безпеки, медицини, енергетики, продовольчої безпеки, кібербезпеки, критичної інфраструктури і відновлення України.

Оборонні інновації, військова медицина, безпілотні системи, системи зв’язку, кіберзахист, енергетична стійкість, виробництво критичних матеріалів і технології захисту населення є частиною національної безпеки.

Держава не може допускати критичної залежності України від держави-агресора, її технологій, компонентів, програмного забезпечення, ланцюгів постачання або прихованого контролю у стратегічних технологічних сферах.

Стаття 12. Культура, мистецтво і творча свобода

Культура є пам’яттю, голосом, творчою силою і самобутністю Українського народу.

Держава гарантує свободу творчості, мистецтва, літератури, музики, театру, кіно, архітектури, книговидання, медіа, музейної справи, архівної справи, дизайну, ремесел, креативних індустрій та інших форм культурного самовираження.

Цензура забороняється, крім обмежень, прямо визначених законом і необхідних для захисту національної безпеки, прав людини, дітей, гідності, громадського порядку або запобігання пропаганді агресії, геноциду, насильства чи тоталітаризму.

Підтримка української культури не є утиском інших культур, якщо вона здійснюється для захисту державної мови, культурної самобутності, пам’яті, незалежності і стійкості Українського народу.

Стаття 13. Культурна спадщина і пам’ять

Культурна спадщина України, історична пам’ять, архіви, музеї, пам’ятки, мова, література, мистецтво, традиції, місця пам’яті і культурні ландшафти перебувають під захистом держави, громад і суспільства.

Держава зобов’язана захищати культурну спадщину від війни, окупації, незаконного вивезення, знищення, привласнення, спотворення, корупційної забудови, недбалості і забуття.

Культурні цінності, незаконно вивезені з України, підлягають поверненню у порядку, визначеному законом і міжнародними зобов’язаннями України.

Політика пам’яті має ґрунтуватися на правді, гідності жертв, повазі до борців за свободу України, засудженні імперського, тоталітарного, колоніального, нацистського і комуністичного насильства та відкритості до наукового дослідження історії.

Стаття 14. Креативні індустрії та український культурний продукт

Держава сприяє розвитку українського культурного продукту, книговидання, кіно, музики, театру, дизайну, ігор, медіа, цифрового мистецтва, архітектури, ремесел, креативного підприємництва і культурного експорту.

Креативні індустрії визнаються частиною економіки, культури, міжнародної присутності і м’якої сили України.

Держава і громади можуть підтримувати український культурний продукт через прозорі конкурси, гранти, фонди, податкові стимули, інфраструктуру, міжнародне просування і захист інтелектуальної власності.

Публічна підтримка культури не може розподілятися за принципом політичної лояльності, корупційної наближеності або ідеологічного підпорядкування.

Стаття 15. AI і цифрові технології в освіті, науці і культурі

Штучний інтелект і цифрові технології можуть використовуватися в освіті, науці і культурі як інструменти доступу до знань, персоналізації навчання, досліджень, перекладу, архівування, творчості, аналізу даних, інклюзії і поширення українського культурного продукту.

AI не може замінювати людське мислення, вчителя, наставника, наукову доброчесність, академічну відповідальність або творчу свободу.

Цифрові освітні платформи не можуть перетворювати учня чи студента на пасивного споживача алгоритму, об’єкт прихованого профілювання або джерело комерційної експлуатації даних.

Дитина і студент мають навчатися думати, а не лише користуватися алгоритмом.

Використання AI в освіті і науці має бути прозорим, доброчесним, перевірюваним і таким, що не приховує плагіат, фальсифікацію, нерівність доступу або заміну реальних знань і навичок.

Стаття 16. Доступність освіти, науки і культури для громад

Держава і громади зобов’язані забезпечувати доступність освіти, науки, культури, бібліотек, музеїв, мистецтва, спорту, позашкільного розвитку, цифрових ресурсів і технологічних можливостей для всієї території України.

Жителі сіл, малих міст, прифронтових територій, деокупованих громад, гірських територій, тимчасово переміщені особи, ветерани, люди з інвалідністю і родини, які постраждали від війни, мають отримувати реальний доступ до освітніх, культурних і технологічних можливостей.

Цифрова освіта і дистанційні технології можуть розширювати доступ до знань, але не повинні замінювати живу спільноту, наставництво, соціальний розвиток і безпечне освітнє середовище там, де воно може бути забезпечене.

Стаття 17. Українці світу, міжнародна наукова і культурна співпраця

Українці світу є частиною освітнього, наукового, культурного і технологічного простору України.

Держава сприяє зв’язку українців світу з українською мовою, освітою, культурою, наукою, технологіями, університетами, дослідницькими центрами, архівами, культурними інституціями і національними проєктами.

Україна є відкритою до міжнародної освітньої, наукової, культурної і технологічної співпраці, якщо така співпраця не загрожує незалежності, безпеці, академічній свободі, правам людини або державним інтересам України.

Співпраця з іноземними університетами, науковими установами, фондами, технологічними компаніями і культурними інституціями має здійснюватися прозоро, доброчесно і з урахуванням захисту чутливих знань, безпеки даних, інтелектуальної власності і стратегічних технологій.

Стаття 18. Спеціальні закони про освіту, науку, культуру і технології

Право на освіту, якість освіти, статус учителя, академічна свобода, автономія закладів освіти, академічна доброчесність, наукова діяльність, інновації, технологічна незалежність, критичні технології, культура, культурна спадщина, креативні індустрії, AI в освіті, науці й культурі, доступність освіти і культури для громад, міжнародна співпраця та участь українців світу визначаються Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть зводити освіту до формального отримання диплома, науку — до звітності без досліджень, культуру — до політичної лояльності, а технології — до залежності від зовнішніх центрів впливу.

Розділ XX. Цифрова держава, AI і дані

Стаття 1. Цифрова держава як служіння людині

Цифрова держава України створюється і функціонує для служіння людині, громаді і Українському народові.

Метою цифрової держави є спрощення доступу до державних послуг, підвищення прозорості влади, зменшення бюрократії, запобігання корупції, захист прав людини, підвищення ефективності управління і стійкості держави.

Цифровізація не може бути підставою для звуження людської гідності, прав, свобод, приватності, рівності, судового захисту або політичної відповідальності органів влади.

Держава не має права перекладати хаос своїх органів, реєстрів, процедур або інформаційних систем на людину.

Стаття 2. Простота і доступність цифрових сервісів

Держава зобов’язана надавати цифрові послуги просто, швидко, прозоро, зрозуміло, доступно і з мінімальним адміністративним тягарем для людини.

Людина не зобов’язана подавати державі документи, довідки або дані, які вже є у державних реєстрах, крім випадків, прямо визначених законом для захисту безпеки, прав людини або достовірності даних.

Цифровий сервіс має містити зрозумілу інформацію про підстави, етапи, строки, відповідальний орган, можливість оскарження і спосіб отримання допомоги.

Держава зобов’язана забезпечити простежуваність цифрових процедур, захист від втрати даних, помилок, несанкціонованого доступу і технічної дискримінації.

Стаття 3. Право на цифровий доступ і нецифрову альтернативу

Кожна людина має право на доступ до цифрових державних сервісів у порядку, визначеному законом.

Цифровий доступ розширює права людини, але не може бути єдиним способом існування людини в державі.

Людина не може бути позбавлена базових державних послуг, документів, соціального захисту, медичної допомоги, освіти, правосуддя, участі у виборах або інших конституційних прав лише через відсутність смартфона, інтернету, цифрового підпису, банківського рахунку, цифрових навичок або фізичної можливості користуватися цифровими засобами.

Держава забезпечує нецифрову альтернативу для отримання базових послуг і реалізації основних прав, особливо для людей похилого віку, людей з інвалідністю, дітей, військовослужбовців, мешканців сіл, деокупованих територій, тимчасово переміщених осіб і громадян України за кордоном.

Стаття 4. Цифрова ідентичність

Цифрова ідентичність є засобом підтвердження особи, доступу до державних сервісів і безпечної взаємодії з державою, громадою та іншими суб’єктами.

Цифрова ідентичність не може бути інструментом прихованого стеження, примусу, соціального рейтингу, політичного контролю, економічного блокування або цифрового покарання.

Забороняється створення прихованого цифрового рейтингу громадянина, рейтингу лояльності, рейтингу благонадійності або іншої системи, яка без законної підстави визначає доступ людини до прав, послуг, роботи, освіти, медицини, пересування, фінансів або участі в суспільному житті.

Цифрова ідентичність не може бути заблокована, обмежена або анульована без законної підстави, зрозумілого пояснення, можливості швидкого людського перегляду і ефективного оскарження.

Стаття 5. Дані людини і право на контроль над даними

Дані про людину не є власністю чиновника, органу влади, державного реєстру, алгоритму або приватної цифрової платформи.

Кожна людина має право знати, які дані про неї збирає, зберігає, обробляє або передає держава, хто, коли, з якою метою і на якій підставі отримував доступ до таких даних.

Кожна людина має право вимагати виправлення неточних даних, обмеження незаконної обробки, припинення незаконного використання, пояснення автоматизованого рішення, людського перегляду і судового захисту.

Держава зобов’язана забезпечити журнал доступу до персональних даних людини, крім випадків, коли тимчасове обмеження такого повідомлення прямо передбачене законом і необхідне для захисту національної безпеки, життя людини або розслідування тяжкого злочину.

Стаття 6. Приватність і заборона надмірного збору даних

Держава, органи місцевого самоврядування, посадові особи, державні підприємства, приватні виконавці публічних функцій і цифрові платформи не можуть збирати, зберігати або обробляти більше персональних даних, ніж необхідно для законної, визначеної і пропорційної мети.

Збирання даних “про запас”, приховане профілювання, масове невибіркове стеження, незаконне поєднання реєстрів, використання даних не за первинною метою або передача даних без законної підстави забороняються.

Персональні дані про здоров’я, дітей, біометрію, місцеперебування, фінанси, політичні погляди, релігійні переконання, сімейне життя, військовий статус і безпекові ризики підлягають особливому захисту.

Стаття 7. Автоматизовані рішення і право на пояснення

Людина має право знати, якщо рішення, яке істотно впливає на її права, свободи, обов’язки, майно, доступ до послуг, соціальний статус, освіту, роботу, медицину або правосуддя, ухвалене повністю або частково автоматизованою системою.

Таке рішення має бути пояснюваним, зрозумілим, перевірним, оскаржуваним і доступним для людського перегляду.

Людина має право отримати зрозуміле пояснення основних підстав автоматизованого рішення, подати заперечення, надати додаткові відомості, вимагати людського перегляду і звернутися до суду.

Жодна людина не може бути поставлена перед незрозумілим рішенням машини без права на пояснення, людський перегляд і ефективний захист.

Стаття 8. Штучний інтелект у державному управлінні

Штучний інтелект може використовуватися державою для аналізу даних, виявлення ризиків, запобігання корупції, підвищення якості сервісів, кіберзахисту, прогнозування потреб, медичних, освітніх, соціальних, податкових, екологічних, безпекових та інших публічних завдань у межах закону.

Штучний інтелект є інструментом допомоги, аналізу і підготовки рішень, але не є самостійним суб’єктом влади.

AI не може самостійно визнавати людину винною, призначати покарання, позбавляти прав, відбирати майно, житло, дитину, громадянство, блокувати рахунки, обмежувати свободу пересування, відмовляти в базових послугах або ухвалювати рішення, яке істотно впливає на права людини без людської відповідальності.

Орган влади, посадова особа або інший відповідальний суб’єкт не може виправдовувати незаконне рішення посиланням на алгоритм, модель, автоматизовану систему або штучний інтелект.

За рішення, підготовлене або підтримане AI, відповідає визначений законом орган або посадова особа.

Стаття 9. Заборона цифрової диктатури і соціального рейтингу

В Україні забороняється цифрова диктатура, соціальний рейтинг громадянина, цифровий рейтинг лояльності, політичне профілювання, приховані списки неблагонадійних, цифрове переслідування, масове незаконне стеження і блокування прав через політичну позицію, журналістську діяльність, громадську активність, критику влади або світогляд.

Держава не може використовувати цифрові системи, реєстри, AI, біометрію, телекомунікаційні дані, фінансові дані, геолокацію або платформені дані для придушення опозиції, журналістів, громадських організацій, релігійних спільнот, профспілок, національних меншин або небажаних осіб.

Будь-яка система цифрового контролю, що обмежує права людини, має бути встановлена законом, мати легітимну мету, бути необхідною, пропорційною, строковою, контрольованою і доступною для судового перегляду.

Цифрова держава не може бути цифровою в’язницею.

Стаття 10. Кібербезпека і цифровий суверенітет

Державні реєстри, дані громадян, виборчі системи, оборонні системи, фінансова система, медичні, освітні, податкові, соціальні, ресурсні, земельні, судові та інші критичні цифрові системи є об’єктами національної безпеки України.

Держава зобов’язана забезпечити кіберзахист, резервування, стійкість, аудит, відновлення після атак, захист від внутрішніх зловживань, контроль доступу і безперервність роботи критичних цифрових систем.

Україна забезпечує цифровий суверенітет, технологічну незалежність критичних державних систем, захист від держави-агресора, ворожих цифрових платформ, шкідливого програмного забезпечення, кібероперацій, інформаційних операцій і прихованого зовнішнього контролю.

Критичні державні цифрові системи не можуть перебувати під контролем держави-агресора, пов’язаних із нею компаній, бенефіціарів, технологій або інфраструктури.

Стаття 11. Відкриті дані і прозорість держави

Відкриті дані є інструментом прозорості, громадського контролю, антикорупційної стійкості, інновацій і довіри до держави.

Держава забезпечує відкритість даних про бюджет, закупівлі, державне і комунальне майно, ліцензії, концесії, реєстри власності, судові рішення, голосування посадових осіб, державні підприємства, екологічні показники, статистику, використання публічних коштів та іншу інформацію публічного інтересу.

Відкритість даних не може порушувати приватність людини, безпеку дітей, захист персональних даних, державну таємницю, оборонну безпеку або безпеку осіб, які перебувають під загрозою.

Закриття відкритих даних допускається лише законом, з чіткою підставою, строком, публічним обґрунтуванням і контролем, якщо інше не випливає з реальної потреби захисту національної безпеки під час війни.

Стаття 12. Цифрові реєстри і відповідальність за їх достовірність

Державні цифрові реєстри мають бути достовірними, захищеними, взаємодіючими, прозорими щодо доступу і придатними для виправлення помилок.

Помилка в державному реєстрі не може автоматично покладатися на людину, якщо вона не спричинена її умисними діями.

Людина має право на швидке виправлення реєстрової помилки, тимчасовий захист своїх прав на час виправлення, пояснення причин помилки і відшкодування шкоди у випадках, визначених законом.

Орган або посадова особа, відповідальні за реєстр, несуть відповідальність за незаконне внесення, зміну, видалення, приховування або спотворення даних.

Стаття 13. Цифрова доступність і інклюзія

Цифрова держава має бути доступною для людей з інвалідністю, людей похилого віку, дітей, ветеранів, військовослужбовців, внутрішньо переміщених осіб, мешканців сіл, прифронтових, тимчасово окупованих і деокупованих територій, а також громадян України за кордоном.

Держава зобов’язана забезпечити доступні інтерфейси, просту мову, адаптивність для людей з порушеннями зору, слуху, моторики, когнітивних функцій, альтернативні канали доступу, підтримку користувачів і навчання цифровій грамотності.

Цифрова система, яка є технічно сучасною, але фактично виключає частину громадян, не відповідає принципу цифрової держави, що служить людині.

Стаття 14. Приватні цифрові платформи і цифрові монополії

Приватні цифрові платформи, які істотно впливають на доступ людей до інформації, праці, торгівлі, фінансів, освіти, політичної комунікації, медіа або публічних послуг, несуть підвищену відповідальність перед суспільством і законом.

Приватна цифрова платформа не може стати тіньовим органом влади, інструментом прихованої цензури, політичної маніпуляції, незаконного збору даних, дискримінації, монопольного контролю або цифрового примусу.

Забороняється продаж, передача або використання персональних даних без законної підстави, згоди або іншої правової підстави, визначеної законом.

Алгоритми приватних платформ, які істотно впливають на права, доступ до інформації, політичну комунікацію, економічні можливості або безпеку людей, підлягають вимогам прозорості, контролю, недискримінації і відповідальності у порядку, визначеному законом.

Стаття 15. Захист дітей у цифровому середовищі

Діти мають право на особливий захист у цифровому середовищі.

Забороняється цифрова експлуатація дітей, онлайн-грумінг, приховане профілювання дітей, маніпулятивна реклама, комерційне використання дитячої уваги, поширення шкідливого контенту, незаконна обробка дитячих даних і алгоритмічний вплив, що шкодить розвитку, психічному здоров’ю, гідності або безпеці дитини.

Цифрові освітні, розважальні, соціальні та інші сервіси для дітей мають створюватися з урахуванням безпеки, приватності, розвитку, віку, психологічної вразливості і найкращого інтересу дитини.

Дитина не може бути сировиною для цифрового ринку уваги.

Стаття 16. Цифрова держава під час війни

Під час війни або надзвичайного стану держава може застосовувати посилені цифрові інструменти безпеки, оборони, мобілізації, захисту критичної інфраструктури, кіберзахисту і протидії державі-агресору лише на підставі закону.

Такі заходи мають бути необхідними, пропорційними, строковими, контрольованими і не можуть перетворюватися на постійну систему стеження після припинення відповідних підстав.

Воєнний стан не скасовує людську гідність, право на приватність, судовий захист, відповідальність посадових осіб, заборону цифрової диктатури і заборону використання цифрових систем для політичного переслідування.

Війна може вимагати цифрової мобілізації, але не виправдовує створення вічної цифрової диктатури.

Стаття 17. Відповідальність за зловживання цифровою владою

Незаконний доступ до даних, витік персональних даних, зловживання реєстрами, приховане стеження, політичне профілювання, незаконне блокування цифрової ідентичності, маніпуляція алгоритмами, незаконне автоматизоване рішення, створення соціального рейтингу або цифрове переслідування тягнуть відповідальність, визначену законом.

Посадова особа, орган влади, державне підприємство, приватний виконавець публічної функції або цифрова платформа несуть відповідальність за шкоду, завдану незаконною цифровою дією або бездіяльністю.

Людина має право на ефективне розслідування, виправлення порушення, відшкодування шкоди і судовий захист у разі незаконного використання її даних або цифрової влади проти неї.

Стаття 18. Спеціальні закони про цифрову державу, AI і дані

Порядок функціонування цифрової держави, цифрової ідентичності, державних реєстрів, відкритих даних, захисту персональних даних, автоматизованих рішень, використання штучного інтелекту, кібербезпеки, цифрового суверенітету, приватних цифрових платформ, цифрової доступності, захисту дітей у цифровому середовищі і відповідальності за цифрові зловживання визначається Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть скасовувати людську гідність, право на приватність, право на нецифрову альтернативу, право на пояснення автоматизованого рішення, право на людський перегляд, судовий захист, заборону соціального рейтингу і заборону цифрової диктатури.

Розділ XXI. Громадянство, множинне громадянство і принципи належності до Українського народу

Стаття 1. Громадянство України

Громадянство України є правовим, політичним і моральним зв’язком особи з Українським народом, державою Україна, Конституцією України, правами, свободами, обов’язками і відповідальністю за майбутнє України.

Громадянство України не є лише формальним документом. Воно передбачає усвідомлення Конституції, прав і свобод людини, обов’язків громадянина, відповідальності перед Українським народом, заборони державної зради, корупції, співпраці з державою-агресором та інших дій, що руйнують державу зсередини.

Україна визнає і захищає своїх громадян в Україні та за її межами.

Держава не може свавільно позбавляти особу громадянства України, правового захисту, базових прав людини або права на судовий захист.

Стаття 2. Належність до Українського народу

Належність до Українського народу включає правовий, культурний, історичний, громадянський і політичний зв’язок особи з Україною.

Український народ складають громадяни України, а також українці світу та особи українського походження, які зберігають зв’язок з Україною у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Політичним джерелом влади в Україні є громадяни України, які мають повні політичні права відповідно до Конституції.

Стаття 3. Повне громадянство як статус політичної довіри

Повне громадянство України є статусом політичної довіри, що надає особі право брати участь у народовладді, голосувати, бути обраною, займати посади публічної влади, брати участь у формуванні органів держави і територіального самоврядування.

Особа, яка користується політичними правами громадянина України, зобов’язана діяти добросовісно щодо держави, Українського народу, Конституції, публічного майна, національного багатства і демократичного ладу.

Стаття 4. Набуття повного громадянства і політичних прав у повнолітньому віці

Особа, яка народилася з правом належності до Українського народу і правом на громадянство України, до досягнення повноліття має захищений правовий статус дитини України, право на проживання, освіту, медичну допомогу, соціальний захист, документи, безпеку і захист держави.

Повне громадянство України з політичними правами набувається після досягнення вісімнадцяти років у порядку, визначеному Конституцією і законом.

Для набуття повного громадянства України особа проходить громадянську підготовку в системі освіти або в іншому визначеному законом порядку, підтверджує знання основ Конституції України, прав і свобод людини, обов’язків громадянина, принципів народовладдя, державної мови, історичної відповідальності та засад доброчесного служіння Українському народові.

Під час отримання паспорта громадянина України з повними політичними правами особа підписом підтверджує, що вона ознайомлена з правами і обов’язками громадянина України, розуміє відповідальність громадянства і приймає обов’язок не діяти проти держави, Українського народу, Конституції, свободи, незалежності та територіальної цілісності України.

Ненадання такого підтвердження або непроходження громадянської підготовки не позбавляє базових людських прав, права на проживання, освіту, медичну допомогу, працю, власність і судовий захист, але може бути підставою для ненабуття повних політичних прав до виконання встановлених законом умов.

Стаття 5. Конституційна лояльність громадянина

Особа, яка набуває повне громадянство України, підтверджує свою конституційну лояльність Україні, Українському народові, правам і свободам людини, незалежності, територіальній цілісності, демократичному ладу і Конституції України.

Таке підтвердження не є присягою на вірність владі, посадовим особам, політичній партії або тимчасовій політичній більшості.

Конституційна лояльність означає вірність Україні як державі свободи, Українському народові як джерелу влади, Конституції як найвищому правовому договору та заборону дій, спрямованих на руйнування держави через зраду, агресорську співпрацю, корупційне привласнення публічної влади або знищення демократичного ладу.

Стаття 6. Корупційний злочин проти держави як підстава втрати політичного громадянства

Тяжкий корупційний злочин, вчинений особою, яка має повне громадянство України, є злочином не лише проти майна, бюджету чи окремого органу влади, а проти Українського народу, держави, публічної довіри, справедливості, національного багатства і конституційного ладу.

Особа, щодо якої набрав законної сили обвинувальний вирок суду за тяжкий корупційний злочин, визначений законом як злочин проти держави та публічної довіри, автоматично втрачає повне громадянство України в частині політичних прав.

Втрата повного громадянства в частині політичних прав означає припинення права голосу, права бути обраним, права займати посади публічної влади, права бути суддею, прокурором, членом уряду, народним депутатом, посадовою особою органу місцевого самоврядування, керівником державного чи комунального підприємства, членом органу управління публічним майном або іншою особою, що здійснює публічну владу.

Особа, яка втратила повне громадянство в частині політичних прав, набуває статусу резидента України без політичних прав.

Втрата політичного громадянства допускається лише після остаточного обвинувального вироку незалежного суду, з правом на захист, апеляцію, касацію, перегляд за нововиявленими обставинами та іншими гарантіями справедливого суду.

Добросовісна помилка, адміністративне порушення, малозначне правопорушення або політично мотивоване переслідування не можуть бути підставою для втрати політичного громадянства.

Стаття 7. Статус резидента України без політичних прав

Статус резидента України без політичних прав є правовим статусом особи, яка має право законного проживання в Україні, користується базовими правами людини, майновими, трудовими, соціальними, освітніми, медичними, судовими та іншими неполітичними гарантіями, але не має повного обсягу політичних прав громадянина України.

Статус резидента України без політичних прав не надає права брати участь у народовладді, голосувати на виборах і референдумах, бути обраним, формувати органи влади, займати посади публічної влади або управляти публічним майном.

Особа, яка втратила повне громадянство в частині політичних прав, зобов’язана здати паспорт громадянина України і отримати паспорт резидента України у порядку, визначеному законом.

Видача паспорта резидента України не є звільненням від кримінальної, майнової, дисциплінарної, політичної або іншої відповідальності за вчинений злочин.

Стаття 8. Народне поновлення політичних прав після втрати через корупційний злочин

Особа, яка втратила повне громадянство України в частині політичних прав у зв’язку з набранням законної сили обвинувальним вироком за тяжкий корупційний злочин проти держави, Українського народу і публічної довіри, не поновлюється у політичних правах автоматично після відбуття покарання.

Поновлення такої особи у політичних правах можливе лише у виняткових випадках, коли після втрати політичних прав вона вчинила особливі заслуги перед Українським народом, державою Україна, її незалежністю, обороною, свободою, безпекою, життям людей, наукою, культурою, відновленням або іншим публічним благом, визначеним законом.

До таких особливих заслуг можуть належати героїчні дії на захист України, подвиг на полі бою, порятунок життя людей, винятковий внесок у перемогу, оборону, відбудову, науку, медицину, технології, культуру, міжнародний захист України або інша дія, яка переконливо доводить повернення особи до служіння Українському народові.

Саме відбуття покарання, сплата штрафу, повернення майна, закінчення строку судимості, каяття, позитивна характеристика або тривале проживання в громаді не є достатньою підставою для поновлення політичних прав.

Якщо особа протягом останніх десяти років постійно проживала в одній територіальній громаді, питання про поновлення її політичних прав може бути винесене на спеціальне голосування цієї громади після перевірки законних підстав, відбуття покарання, відшкодування шкоди, повернення незаконно набутого майна та встановлення особливих заслуг перед Українським народом.

Якщо особа до втрати політичних прав займала загальнодержавну посаду або вчинила корупційний злочин загальнонаціонального значення, питання про поновлення її політичних прав може вирішуватися лише всеукраїнським спеціальним референдумом у порядку, визначеному законом.

Поновлення політичних прав через спеціальне голосування не скасовує факту вчиненого злочину, не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду і не повертає автоматично право займати окремі посади з підвищеним рівнем довіри, якщо закон встановлює додаткові обмеження.

Стаття 9. Відновлення політичних прав у разі скасування обвинувального вироку

Якщо обвинувальний вирок, на підставі якого особа втратила політичні права громадянина України, скасовано судом і особу виправдано або кримінальне провадження закрито з реабілітуючих підстав, така особа підлягає негайному повному відновленню у громадянстві України, політичних правах, документах і правовому статусі.

У такому випадку поновлення політичних прав не потребує спеціального голосування громади або всеукраїнського референдуму, оскільки особа юридично не вважається винною у злочині, який був підставою для втрати політичних прав.

Особа, незаконно позбавлена політичних прав унаслідок скасованого вироку, має право на відшкодування шкоди, відновлення документів, публічне виправлення правового статусу і усунення наслідків незаконного обмеження її прав у порядку, визначеному законом.

Стаття 10. Захист від зловживання інститутом втрати політичного громадянства

Втрата повного громадянства в частині політичних прав не може застосовуватися як інструмент політичної помсти, вибіркового переслідування, знищення опозиції, журналістів, громадських діячів, підприємців або небажаних осіб.

Підстави втрати політичного громадянства мають бути чітко визначені законом, відповідати Конституції, застосовуватися лише за тяжкі корупційні злочини або інші злочини проти держави, доведені в незалежному суді, і не можуть тлумачитися розширено.

Кожна особа має право на справедливий суд, захист, адвоката, презумпцію невинуватості, апеляційний і касаційний перегляд, а також відновлення статусу у разі скасування вироку.

Стаття 11. Множинне громадянство як зв’язок України з українцями світу

Україна допускає множинне громадянство у порядку, визначеному Конституцією і законом, як інструмент збереження зв’язку з українцями світу, повернення громадян до України, залучення людського, економічного, наукового, культурного, оборонного і державотворчого потенціалу української діаспори та осіб українського походження.

Особа з множинним громадянством, одним із яких є громадянство України, визнається Україною громадянином України у межах прав і обов’язків, визначених Конституцією і законом.

Множинне громадянство не може бути підставою для приниження гідності, дискримінації, свавільного позбавлення права на проживання в Україні, права власності, праці, підприємництва, освіти, медичної допомоги, соціального захисту, судового захисту або участі в житті громад у межах, визначених законом.

Множинне громадянство з державою-агресором, державою-окупантом, державою, що не визнає незалежність і територіальну цілісність України, або державою, яка становить загрозу національній безпеці України, не користується гарантіями цього розділу і регулюється окремими безпековими обмеженнями.

Стаття 12. Гарантія вільного виїзду для осіб з множинним громадянством

Особа, яка має громадянство України та громадянство іншої держави, що не є державою-агресором або державою, яка становить загрозу національній безпеці України, має гарантоване право безперешкодно виїжджати з території України до держави свого іншого громадянства або до іншої держави законного проживання.

Це право не може бути скасоване або обмежене лише з підстав воєнного стану, надзвичайного стану, мобілізації, особливого періоду, оборонних потреб або інших загальних режимів, якщо особа не займає посаду, яка передбачає спеціальні обмеження доступу до державної таємниці, оборонного управління або стратегічного командування.

Держава Україна гарантує, що особа з множинним громадянством, яка повернулася в Україну, не може бути примусово закрита в Україні лише через факт громадянства України, якщо вона має інше громадянство або законний постійний зв’язок з іншою державою.

Обмеження виїзду такої особи допускається лише на індивідуальній підставі, визначеній законом, зокрема у зв’язку з обвинувальним вироком суду, запобіжним заходом у кримінальному провадженні, виконанням судового рішення, доступом до державної таємниці, спеціальним військовим контрактом або іншою персональною юридичною підставою, але не через загальне правило заборони виїзду для громадян України.

Жоден орган влади, посадова особа або військова адміністрація не може обмежити право виїзду особи з множинним громадянством свавільно, без індивідуальної законної підстави, письмового рішення, пояснення і можливості оскарження.

Гарантія вільного виїзду для осіб з множинним громадянством є частиною політики повернення українців світу до України, відновлення довіри до держави і створення умов, за яких люди не бояться повертатися, інвестувати, працювати, створювати сім’ї та жити в Україні.

Стаття 13. Політичні, стратегічні і конституційні обмеження для осіб з множинним громадянством

Особа з множинним громадянством може мати громадянські, майнові, трудові, соціальні, підприємницькі, освітні, медичні та інші права громадянина України, а також може працювати на державній або комунальній службі у межах, визначених Конституцією і законом.

Водночас особа з множинним громадянством не може займати або набувати повноважень на найвищих політичних, стратегічних, безпекових, конституційних та державотворчих посадах, які безпосередньо визначають політичний курс держави, оборонну політику, зовнішню політику, конституційний лад, правову доктрину найвищого рівня або управління ключовими органами держави.

Особа з множинним громадянством не може бути:

1. Президентом-Гетьманом України;
2. членом органу Охоронителів Нації;
3. народним депутатом України;
4. Головою Верховної Ради України;
5. членом Кабінету Міністрів України;
6. Прем’єр-міністром України;
7. суддею Конституційного Суду України;
8. суддею Верховного Суду;
9. Генеральним прокурором України;
10. керівником центрального органу виконавчої влади;
11. керівником органу сектору безпеки і оборони;
12. керівником розвідувального або контррозвідувального органу;
13. керівником центрального органу, що формує державну політику у сфері оборони, безпеки, зовнішньої політики, фінансів, бюджету, податків, митниці, енергетики, стратегічних ресурсів, цифрової безпеки або критичної інфраструктури;
14. членом органу, який безпосередньо ухвалює рішення щодо конституційного ладу, національної безпеки, оборони, зовнішньої політики або стратегічного курсу України;
15. керівником стратегічного державного підприємства або державного органу, визначеного законом як такий, що має критичне значення для національної безпеки;
16. членом вищого органу управління стратегічного державного підприємства, якщо такий орган ухвалює рішення щодо ресурсів, оборонного виробництва, критичної інфраструктури, енергетики, фінансової стабільності або національної безпеки;
17. членом Центральної виборчої комісії або іншого органу, що організовує загальнонаціональні вибори чи референдуми;
18. членом органу, який здійснює конституційний контроль, контроль за виборами, референдумами, найвищою судовою практикою, державною таємницею або стратегічним курсом держави.

Особа з множинним громадянством може бути суддею місцевого або апеляційного суду, прокурором, слідчим, поліцейським, державним службовцем, посадовою особою громади, експертом, радником, заступником керівника, працівником державного чи комунального підприємства, якщо така посада не належить до найвищих політичних, стратегічних, безпекових або конституційних посад, визначених Конституцією і законом.

Особа з множинним громадянством може бути заступником керівника органу, установи або підприємства, якщо така посада не передбачає самостійного визначення політичного курсу держави, стратегічного оборонного управління, доступу до найвищого рівня державної таємниці, ухвалення остаточних рішень щодо національної безпеки або постійного виконання повноважень керівника стратегічного органу.

Такі обмеження не є покаранням або дискримінацією. Вони є запобіжником від конфлікту політичної лояльності на посадах, які визначають курс держави, захищають Конституцію або мають вирішальний вплив на національну безпеку України.

Приховування особою множинного громадянства, іншої політичної лояльності, служби в органах іншої держави, зобов’язань перед іншою державою або обставин, які створюють загрозу національній безпеці України, є підставою для недопуску до відповідної посади, звільнення або іншої відповідальності, визначеної законом.

Стаття 14. Доступ осіб з множинним громадянством до професійної служби

Особа з множинним громадянством може працювати на посадах державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, у судовій системі, прокуратурі, поліції, державних установах, комунальних установах, освіті, медицині, науці, культурі, економіці, оборонній промисловості та інших сферах, якщо така посада не належить до найвищих політичних, стратегічних або безпекових посад, визначених Конституцією і законом.

Закон може передбачати спеціальну перевірку, декларацію множинного громадянства, декларацію конфлікту інтересів, обмеження доступу до державної таємниці або додаткові умови для окремих посад.

Професійна участь осіб з множинним громадянством у розвитку України є допустимою і бажаною, якщо вона не створює загрозу політичному суверенітету, національній безпеці або конституційному ладу України.

Стаття 15. Громадянство держави-агресора і прихована політична лояльність

Громадянство, підданство, паспорт, військовий обов’язок, державна служба, політичні зобов’язання або інша форма лояльності до держави-агресора є обставиною підвищеного безпекового ризику.

Особа, яка має громадянство держави-агресора, прихований правовий, політичний, військовий, фінансовий або інший зв’язок із державою-агресором, не може займати посади публічної влади, бути допущеною до державної таємниці, стратегічних ресурсів, оборонного управління, критичної інфраструктури або інших сфер, визначених законом.

Приховування громадянства держави-агресора, служби в її органах, співпраці з її спецслужбами, військовими, політичними структурами або пов’язаними особами є підставою для відповідальності, визначеної законом.

Стаття 16. Громадяни України за кордоном і українська діаспора

Україна захищає права та інтереси громадян України за кордоном у межах міжнародного права і можливостей держави.

Держава сприяє збереженню зв’язку громадян України за кордоном та української діаспори з Україною, українською мовою, культурою, освітою, наукою, економікою, громадським життям і відновленням України.

Україна створює умови для повернення громадян України, українців світу і осіб українського походження, зокрема через визнання множинного громадянства, гарантії вільного виїзду, захист власності, можливість інвестувати, працювати, навчатися, створювати бізнес і брати участь у житті громад.

Стаття 17. Баланс повернення українців світу і захисту політичного суверенітету

Україна визнає, що мільйони українців, осіб українського походження та громадян України, які проживають за кордоном, є важливою частиною українського світу і можуть брати участь у відновленні, розвитку, обороні, економіці, науці, культурі та міжнародному впливі України.

Держава зобов’язана створювати умови для їхнього повернення, інвестування, праці, навчання, підприємництва, проживання, участі в громадах і збереження зв’язку з Україною.

Водночас визначення політичного курсу України, формування найвищих органів державної влади, керівництво обороною, безпекою, зовнішньою політикою, конституційним ладом і стратегічними ресурсами має здійснюватися особами, політична лояльність яких належить виключно Україні.

Множинне громадянство є мостом повернення до України, але не може бути способом зовнішнього впливу на політичне керівництво Української держави.

Стаття 18. Спеціальні закони про громадянство, множинне громадянство і статус резидента

Порядок набуття повного громадянства, громадянської підготовки, підтвердження конституційної лояльності, видачі паспорта громадянина України, статусу резидента України, втрати політичних прав за тяжкі корупційні злочини, народного поновлення політичних прав, множинного громадянства, гарантії вільного виїзду, обмежень для посад, громадянства держави-агресора, захисту громадян за кордоном і зв’язку з українською діаспорою визначаються Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть скасовувати людську гідність, базові права людини, судовий захист, презумпцію невинуватості, право на виправлення незаконного вироку, гарантію вільного виїзду для осіб з множинним громадянством або принцип виключної політичної лояльності Україні на найвищих посадах держави.

Розділ XXII. Екологічна безпека, здоров’я людини і якість життя

Стаття 1. Екологічна безпека, здоров’я людини і якість життя як конституційна цінність

Екологічна безпека, здоров’я людини і якість життя є взаємопов’язаними конституційними цінностями України.

Держава визнає, що здоров’я людини залежить не лише від медицини, а й від якості повітря, води, ґрунтів, їжі, житла, праці, безпеки, психічного стану, довкілля, способу життя, соціальної справедливості та доступності медичної допомоги.

Україна зобов’язана захищати життєвий простір Українського народу як основу життя нинішніх і майбутніх поколінь.

Екологія є здоров’ям держави, медицина є захистом людини, а якість життя є спільним результатом безпечного довкілля, гідної медицини, профілактики, справедливості і відповідального розвитку.

Стаття 2. Єдність екологічного і людського здоров’я

Екологічна безпека і здоров’я людини є взаємопов’язаними основами якості життя Українського народу.

Держава визнає, що забруднення повітря, води, ґрунтів, їжі, житлового середовища, промислових територій, зон бойових дій, природних екосистем та інших елементів життєвого простору безпосередньо впливає на життя, здоров’я, тривалість життя, репродуктивне здоров’я, психічний стан і майбутні покоління.

Політика охорони здоров’я не може бути відокремлена від екологічної політики, а екологічна політика не може ігнорувати наслідки для здоров’я людини.

Держава, громади і бізнес зобов’язані оцінювати вплив своїх рішень на довкілля і здоров’я людей.

Стаття 3. Право людини на безпечне довкілля

Кожна людина має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Це право включає право на чисте повітря, безпечну питну воду, здорові ґрунти, безпечну їжу, захист від токсичного забруднення, доступ до екологічної інформації, участь у вирішенні питань, що впливають на довкілля, і відшкодування шкоди, завданої екологічними порушеннями.

Людина має право жити не на отруєній землі, не біля отруєної води і не дихати повітрям, яке скорочує її життя.

Держава і громади зобов’язані створювати умови, за яких екологічні ризики виявляються, попереджаються, зменшуються і усуваються до того, як вони стають хворобою, смертю або деградацією територій.

Стаття 4. Екологічна безпека як частина національної безпеки

Екологічна безпека є складовою національної безпеки України.

Забруднення води, повітря і ґрунтів, знищення лісів, деградація земель, техногенні аварії, радіаційна, хімічна, біологічна, мінна, промислова і військова екологічна небезпека є загрозами життю людей, здоров’ю нації, продовольчій безпеці, економіці, обороноздатності і майбутнім поколінням.

Держава, яка не захищає воду, ґрунти і повітря, не захищає власний народ.

Національна політика безпеки України має включати екологічну стійкість, кліматичну адаптацію, захист критичних природних ресурсів, контроль техногенних ризиків і відновлення територій, пошкоджених війною або безвідповідальним господарюванням.

Стаття 5. Вода, річки, моря і питна безпека

Вода є умовою життя Українського народу і стратегічним ресурсом України.

Держава гарантує захист джерел питної води, річок, озер, підземних вод, водосховищ, морів, прибережних зон і водних екосистем.

Забороняється отруєння, виснаження, незаконне привласнення, приховане забруднення або безвідповідальне використання водних ресурсів, що створює загрозу життю, здоров’ю людей, сільському господарству, природним екосистемам або майбутнім поколінням.

Вода є не товаром розкоші, а умовою життя народу.

Держава і громади зобов’язані забезпечувати питну безпеку, модернізацію водної інфраструктури, очищення стічних вод, відновлення малих річок, захист басейнів великих річок, Чорного й Азовського морів та водну стійкість під час війни, катастроф і зміни клімату.

Стаття 6. Ґрунти, земля і продовольча безпека

Ґрунти України є живим капіталом майбутніх поколінь і основою продовольчої безпеки держави.

Держава забезпечує охорону ґрунтів від ерозії, виснаження, хімічного забруднення, незаконного зняття родючого шару, деградації, засолення, забруднення важкими металами, бойовими речовинами, вибухонебезпечними предметами та іншими небезпечними факторами.

Землекористування має бути відповідальним, науково обґрунтованим і таким, що не знищує родючість землі заради короткострокового прибутку.

Ґрунт є живим капіталом майбутніх поколінь, а не витратним матеріалом одного сезону прибутку.

Після війни держава забезпечує розмінування, очищення, дослідження, відновлення і безпечне повернення земель у господарське та природне використання.

Стаття 7. Ліси, степи, біорізноманіття і природоохоронні території

Ліси, степи, болота, річкові долини, моря, гори, природні ландшафти, дикі види, екосистеми і природоохоронні території є частиною національного багатства України.

Держава забезпечує захист лісів від незаконної вирубки, пожеж, корупційної забудови, виснаження, деградації і прихованого вивезення природних ресурсів.

Степові, болотні, морські, річкові, гірські та інші екосистеми підлягають охороні не менше, ніж ліси, оскільки становлять унікальну частину природної спадщини України.

Природа України є не порожньою землею для забудови, а частиною національного багатства.

Будь-яке скорочення, забудова, приватизація або зміна режиму природоохоронних територій допускається лише у винятковому порядку, із громадським контролем, науковим обґрунтуванням і гарантіями недопущення корупційного виведення природних об’єктів з-під охорони.

Стаття 8. Екологічна відповідальність держави, громад, бізнесу і громадян

Держава, територіальні громади, підприємства, власники, посадові особи і громадяни несуть відповідальність за збереження безпечного життєвого простору України.

Розвиток економіки не може бути виправданням для отруєння людей, знищення природи, приховування небезпеки, незаконного захоронення відходів або перенесення екологічних витрат на громади і майбутні покоління.

Прибуток не може бути виправданням для отруєння життєвого простору Українського народу.

Держава не може дозволяти приватному прибутку залишати громаді хвороби, руїни, токсичні відходи і знищену природу.

Стаття 9. Принцип “забруднювач платить”

Особа, підприємство, власник, бенефіціар або інший суб’єкт, який створює екологічну шкоду, зобов’язаний оплатити попередження, усунення, відновлення, компенсацію шкоди людям, громадам, державі, природі і майбутнім поколінням.

Хто створює шкоду довкіллю — той платить за її попередження, усунення, відновлення і компенсацію.

Відповідальність за екологічну шкоду не може перекладатися на державу, громаду або громадян, якщо шкода була створена конкретним забруднювачем, власником, бенефіціаром, посадовою особою або пов’язаною особою.

Приховування забруднення, фальсифікація екологічних даних, незаконне вивезення або захоронення відходів, підкуп екологічної експертизи або ухилення від відновлення довкілля тягнуть відповідальність, визначену законом.

Стаття 10. Екологічна інформація, відкриті дані і участь громад

Кожна людина і громада мають право на достовірну, своєчасну і зрозумілу екологічну інформацію.

Екологічна інформація не може бути таємницею забруднювача.

Держава забезпечує відкритий цифровий облік якості повітря, води, ґрунтів, промислових викидів, відходів, екологічних дозволів, аварій, радіаційних, хімічних, біологічних, мінних та інших ризиків.

Громади мають право брати участь у вирішенні питань, що впливають на довкілля, здоров’я людей, забудову, промислові об’єкти, відходи, водні ресурси, ліси, природоохоронні території і якість життя.

Рішення, що можуть істотно вплинути на довкілля і здоров’я людей, не можуть ухвалюватися без належного інформування, громадського обговорення, оцінки ризиків і можливості оскарження.

Стаття 11. Екологічна експертиза і небезпечні проєкти

Проєкти, що можуть істотно вплинути на довкілля, здоров’я людей, водні ресурси, повітря, ґрунти, природні екосистеми, кліматичну стійкість або безпеку громад, підлягають незалежній і доброчесній оцінці впливу на довкілля і здоров’я.

Жоден великий проєкт не має права купити дозвіл на отруєння людей.

Фіктивна екологічна експертиза, підроблення висновків, приховування ризиків, конфлікт інтересів, корупційне погодження або ігнорування впливу на здоров’я людей є підставою для скасування дозволу і відповідальності винних осіб.

Громада має право вимагати повторної незалежної експертизи або зупинення проєкту, якщо існує обґрунтована загроза життю, здоров’ю людей або незворотній шкоді довкіллю.

Стаття 12. Відходи, переробка і циркулярна економіка

Україна не може бути сміттєвим полігоном для чужої або власної безвідповідальності.

Держава забезпечує зменшення утворення відходів, сортування, переробку, повторне використання, безпечне захоронення, відповідальність виробника, контроль небезпечних відходів, електронних відходів, медичних відходів, промислових відходів і токсичних матеріалів.

Забороняється імпорт токсичних відходів, небезпечного сміття або шкідливих матеріалів під виглядом сировини, гуманітарної допомоги, вторинного ресурсу або інвестиційного проєкту.

Громади мають право знати місце походження, склад, небезпеку, власника, перевізника і кінцеве місце розміщення відходів, що потрапляють на їхню територію.

Стаття 13. Екологічні злочини, екоцид і відповідальність

Екоцид, масове знищення природи, отруєння води, повітря або ґрунтів, умисне створення довготривалої екологічної небезпеки, приховування техногенної катастрофи або дії, що створюють загрозу життю великої кількості людей, є злочинами проти Українського народу, природи і майбутніх поколінь.

Екоцид проти України є злочином проти Українського народу, природи і майбутніх поколінь.

Екологічні злочини не можуть приховуватися під виглядом господарської діяльності, військової необхідності, комерційної таємниці або адміністративної помилки.

Держава забезпечує розслідування екологічних злочинів, фіксацію шкоди, стягнення збитків, відновлення довкілля і відповідальність винних осіб.

Стаття 14. Екологія війни і відновлення після війни

Війна, агресія, окупація, обстріли, мінування, руйнування дамб, пожежі, забруднення води, ґрунтів і повітря, руйнування промислових об’єктів, ядерні, хімічні, біологічні, мінні та інші ризики створюють довготривалу екологічну шкоду Україні.

Екологічна шкода, завдана війною, є злочином проти життя нинішніх і майбутніх поколінь.

Держава забезпечує фіксацію воєнної екологічної шкоди, картування небезпечних територій, розмінування, очищення, медичний моніторинг населення, відновлення ґрунтів, води, лісів, природних територій, міст, сіл та інфраструктури.

Шкода, завдана державою-агресором довкіллю, здоров’ю людей, природним ресурсам і життєвому простору України, підлягає відшкодуванню за рахунок держави-агресора, її активів, пов’язаних осіб та інших джерел, визначених міжнародним і національним правом.

Стаття 15. Кліматична стійкість, енергетичний перехід і майбутні покоління

Україна здійснює політику кліматичної стійкості, енергоефективності, адаптації до змін клімату, захисту громад від посух, паводків, спеки, пожеж, дефіциту води та інших кліматичних ризиків.

Кліматична політика має посилювати Україну, а не знищувати її економіку.

Енергетичний перехід має бути справедливим, технологічно реалістичним, економічно відповідальним, безпечним для людей, промисловості, громад, енергетичної незалежності і національної безпеки.

Держава підтримує децентралізовану енергетику, енергоефективність, безпечні чисті технології, модернізацію інфраструктури і захист вразливих громад.

Стаття 16. Міста, села і якість життєвого простору

Людина має право жити не лише в державі, а в здоровому життєвому просторі.

Держава і громади забезпечують розвиток міст і сіл з урахуванням здоров’я людей, безпеки, доступу до зелених зон, чистоти повітря, якості води, шуму, транспорту, житла, громадських просторів, безбар’єрності, фізичної активності і захисту від екологічних ризиків.

Забудова, транспортна політика, промислове планування, управління відходами і розвиток інфраструктури мають оцінюватися не лише за економічною вигодою, а й за впливом на здоров’я людей, довкілля і якість життя.

Громада має право захищати свій життєвий простір від хаотичної забудови, токсичних об’єктів, знищення зелених зон і рішень, які погіршують здоров’я людей.

Стаття 17. Право на охорону здоров’я і медичну допомогу

Кожна людина має право на охорону здоров’я, медичну допомогу, профілактику, гідне ставлення і захист від залишення без життєво необхідної допомоги.

Здоров’я людини є не лише приватною справою, а основою гідності, свободи, працездатності, родини, демографічної стійкості, обороноздатності та майбутнього Українського народу.

Медицина має лікувати людину, а не принижувати її чергами, бідністю, корупцією або байдужістю.

Життя і здоров’я людини не можуть залежати від хабаря, знайомства, місця проживання, політичної лояльності або соціального статусу.

Стаття 18. Мінімальний базовий безоплатний пакет медичних послуг

Держава гарантує кожній людині мінімальний базовий безоплатний пакет медичних послуг у межах, визначених Конституцією і законом.

Такий пакет включає щонайменше:

1. екстрену і невідкладну медичну допомогу;
2. первинну медичну допомогу і доступ до сімейного лікаря;
3. невідкладну допомогу при станах, що загрожують життю або можуть спричинити тяжку втрату здоров’я;
4. базову медичну допомогу дітям;
5. медичну допомогу під час вагітності, пологів і післяпологового періоду;
6. вакцинацію та інші заходи захисту від небезпечних інфекційних хвороб;
7. базові профілактичні огляди і скринінги, визначені законом;
8. лікування соціально небезпечних і епідемічно значимих хвороб;
9. базову психічну і кризову допомогу;
10. паліативну допомогу в мінімальному гарантованому обсязі;
11. базову реабілітаційну допомогу після травм, поранень, інсульту, тяжких операцій або інших станів, визначених законом;
12. інші життєво необхідні медичні послуги, визначені законом.

Людина не може бути залишена без життєво необхідної медичної допомоги через бідність, місце проживання, слабкість громади, відсутність зв’язків або бюрократичну бездіяльність.

Держава може розширювати мінімальний базовий безоплатний пакет медичних послуг, але не може звужувати його нижче рівня, необхідного для захисту життя, гідності, базового здоров’я і невідкладної допомоги.

Стаття 19. Загальнообов’язкове медичне страхування

В Україні діє система загальнообов’язкового медичного страхування, заснована на принципах солідарності, загальності, справедливості, прозорості, цільового використання коштів, рівного доступу до медичної допомоги та захисту людини від фінансового руйнування через хворобу.

Кожна особа, яка проживає в Україні на законних підставах, бере участь у системі загальнообов’язкового медичного страхування у порядку, визначеному законом.

Загальнообов’язкове медичне страхування фінансується за рахунок страхових внесків працівників, роботодавців, самозайнятих осіб, підприємців, держави, місцевого самоврядування та інших джерел, визначених законом.

Держава гарантує базовий медичний мінімум. Загальнообов’язкове медичне страхування фінансує лікування. Громади утримують базову медичну мережу. Добровільне приватне страхування може існувати лише як додаткове і не замінює державних гарантій.

Страхова медицина не може бути побудована так, щоб людина втрачала доступ до необхідного лікування через бідність, вік, інвалідність, хронічну хворобу, попередній діагноз, місце проживання або соціальний статус.

Стаття 20. Страхова субсидія і державне співфінансування медичного страхування

Кожна особа, яка бере участь у системі загальнообов’язкового медичного страхування, має право на визначення своєї частки участі у фінансуванні страхового внеску відповідно до рівня доходу, майнового стану, складу домогосподарства та інших критеріїв, визначених законом.

Право на страхову субсидію, пільгу або іншу форму державного співфінансування загальнообов’язкового медичного страхування виникає після подання особою податкової декларації або іншого обов’язкового податкового звіту за попередній календарний рік.

На підставі податкової декларації, офіційних доходів, складу сім’ї, соціального статусу та інших законних даних держава визначає рівень доходу особи або домогосподарства і частку страхового внеску, яку сплачує сама особа, роботодавець, громада або держава.

Держава повністю або частково фінансує страховий внесок за осіб, які відповідно до закону не мають достатнього доходу для самостійної сплати повного внеску, зокрема дітей, пенсіонерів, осіб з інвалідністю, малозабезпечених осіб, безробітних, ветеранів, військовослужбовців, осіб, які постраждали від війни, та інші соціально вразливі категорії.

Особа з низьким доходом не може бути позбавлена базового страхового покриття лише через неспроможність самостійно сплатити повний страховий внесок.

Якщо особа не подала податкову декларацію без поважної причини, держава може тимчасово обмежити право на страхову субсидію або визначити її розмір за наявними офіційними даними, але це не може бути підставою для відмови в екстреній, невідкладній, життєво необхідній або базовій медичній допомозі.

У разі суттєвої зміни доходу протягом року особа має право звернутися за переглядом розміру страхової субсидії або частки державного співфінансування.

Держава забезпечує цифрову систему визначення права на страхову субсидію, у якій особа може бачити використані дані, розрахунок доходу, розмір власного внеску, частку державного фінансування, строк дії субсидії та порядок оскарження рішення.

Стаття 21. Солідарний медичний страховий фонд

Для фінансування загальнообов’язкового медичного страхування держава створює або визначає Солідарний медичний страховий фонд України.

Солідарний медичний страховий фонд України є публічним цільовим фондом, кошти якого використовуються виключно для оплати медичних послуг, ліків, профілактики, реабілітації, медичних програм, адміністрування страхування та інших цілей охорони здоров’я, визначених законом.

Кошти загальнообов’язкового медичного страхування не можуть використовуватися для нецільових витрат, політичних програм, прихованого фінансування посадових осіб, покриття загального бюджетного дефіциту або інших потреб, не пов’язаних з охороною здоров’я.

Управління Солідарним медичним страховим фондом здійснюється прозоро, з незалежним аудитом, парламентським контролем, громадським контролем, цифровою звітністю і персональною відповідальністю посадових осіб.

Стаття 22. Розмежування відповідальності держави і громад у сфері охорони здоров’я

Держава визначає національні стандарти, гарантує мінімальний базовий безоплатний пакет медичних послуг, фінансує або співфінансує національні програми, екстрену медичну допомогу, медицину катастроф, епідемічний захист, військову і ветеранську медицину, спеціалізовану допомогу та інші напрями, визначені законом.

Територіальні громади забезпечують утримання базової мережі закладів охорони здоров’я на своїй території, зокрема приміщень, комунальних витрат, базової інфраструктури, доступності, місцевої організації первинної допомоги, медичних пунктів, амбулаторій, центрів первинної медичної допомоги та інших закладів, визначених законом.

Основні витрати на утримання закладів охорони здоров’я громади покриваються з місцевого бюджету, власних доходів громади, державних субвенцій, цільових програм, міжмуніципального співробітництва та інших законних джерел.

Держава забезпечує фінансове вирівнювання і підтримку громад, які через війну, окупацію, руйнування, малу чисельність, віддаленість, бідність або інші об’єктивні обставини не можуть самостійно забезпечити мінімально необхідний рівень медичної інфраструктури.

Громада не може ліквідувати або довести до непридатності базову медичну інфраструктуру, якщо це залишає мешканців без реального доступу до базової медичної допомоги.

Держава не може перекладати на громади обов’язки, які об’єктивно перевищують їх фінансову спроможність, без належного фінансового забезпечення або вирівнювання.

Стаття 23. Доступність базової медичної мережі

Кожна громада забезпечує реальний доступ мешканців до базової медичної мережі з урахуванням чисельності населення, території, транспортної доступності, віку мешканців, безпекової ситуації, демографічних потреб і стану здоров’я населення.

Базова медична мережа включає первинну медичну допомогу, сімейного лікаря, медичні пункти, амбулаторії, базову профілактику, вакцинацію, маршрутизацію пацієнтів, взаємодію з екстреною допомогою та інші послуги, визначені законом.

У віддалених, гірських, сільських, прифронтових, деокупованих або малонаселених громадах держава і громади можуть застосовувати мобільні медичні бригади, телемедицину, міжмуніципальні центри, транспортні програми та інші спеціальні моделі доступу.

Місце проживання людини не може визначати її шанс вижити або отримати базову медичну допомогу.

Стаття 24. Екстрена, невідкладна медицина і медицина катастроф

Екстрена, невідкладна і життєво необхідна медична допомога надається кожній людині без зволікання, незалежно від доходу, місця проживання, страхового статусу, громадянства, соціального стану або наявності документів.

Держава забезпечує систему екстреної медичної допомоги, медицини катастроф, санітарної евакуації, реагування на масові ураження, епідемії, техногенні аварії, природні катастрофи, терористичні акти, обстріли, бойові дії та інші надзвичайні ситуації.

Відмова у невідкладній допомозі, вимагання оплати або створення штучних перешкод для отримання допомоги у стані загрози життю чи тяжкому здоров’ю тягне відповідальність, визначену законом.

Стаття 25. Доказова медицина, якість лікування і права пацієнта

Медицина в Україні ґрунтується на доказовості, професійній етиці, якості, безпеці, гідності пацієнта і відповідальності медичних працівників та закладів.

Медицина має лікувати знанням, а не міфами, корупцією або страхом.

Пацієнт має право на достовірну інформацію про свій стан здоров’я, діагноз, ризики, альтернативи лікування, вартість послуг, покриття страхуванням, добровільну інформовану згоду, відмову від втручання, другу думку, приватність, медичну таємницю, пояснення і оскарження порушень.

Неякісне лікування, фальсифікація медичних документів, приховування помилок, корупція, нав’язування непотрібних послуг або лікування без належної згоди тягнуть відповідальність, визначену законом.

Стаття 26. Профілактика, скринінги, довголіття і здоровий спосіб життя

Держава, громади і система охорони здоров’я зобов’язані надавати пріоритет профілактиці, ранній діагностиці, скринінгам, вакцинації, санітарній освіті, фізичній активності, здоровому харчуванню, боротьбі з залежностями, попередженню хронічних хвороб і створенню умов для довголіття.

Найдешевша і найлюдяніша медицина — та, яка не довела людину до катастрофи.

Профілактика не може бути формальною кампанією. Вона має бути доступною, зрозумілою, науково обґрунтованою, фінансованою і реально інтегрованою в життя громад, шкіл, робочих місць, медицини і цифрових сервісів.

Держава підтримує спорт, фізичну активність, безпечні парки, пішохідну і велосипедну інфраструктуру, здорове шкільне харчування, профілактику ожиріння, діабету, серцево-судинних, онкологічних, психічних та інших хвороб.

Стаття 27. Психічне здоров’я, травма війни і кризова допомога

Психічне здоров’я є частиною здоров’я, а не слабкістю людини.

Держава забезпечує розвиток системи психічного здоров’я, кризової допомоги, психологічної підтримки, психотерапії, психіатричної допомоги, профілактики суїцидів, роботи з травмою війни, насильством, залежностями, втратами, полоном, переміщенням, зникненням близьких і посттравматичними станами.

Діти, ветерани, військовослужбовці, родини загиблих, полонені, звільнені з полону, внутрішньо переміщені особи, люди з інвалідністю та особи, які пережили насильство або окупацію, мають право на особливу психічну і кризову підтримку.

Психіатрична або психологічна допомога не може використовуватися як інструмент приниження, політичного тиску, дискримінації або позбавлення прав без законних підстав.

Стаття 28. Ветеранська, військова медицина, реабілітація і протезування

Захисник України не може після фронту воювати з бюрократією за лікування.

Ветерани, військовослужбовці, особи, які отримали поранення, травми, контузії, каліцтва, психічні травми або захворювання внаслідок захисту України, мають право на своєчасну, якісну, безоплатну або гарантовано профінансовану медичну допомогу, реабілітацію, протезування, психічну підтримку, соціальний супровід і повернення до гідного життя.

Медицина не закінчується випискою з лікарні.

Реабілітація, протезування, довготривалий догляд, адаптація житла, професійне відновлення, підтримка родини і психічний супровід є частиною обов’язку держави перед тими, хто захищав Україну або постраждав від війни.

Стаття 29. Материнство, дитяче здоров’я і репродуктивна медицина

Держава захищає здоров’я матері, дитини, сім’ї і майбутніх поколінь.

Медична допомога під час вагітності, пологів і післяпологового періоду, базова допомога дітям, вакцинація, рання діагностика, харчування, психічна підтримка, профілактика дитячих хвороб і захист від насильства є пріоритетами системи охорони здоров’я.

Репродуктивна медицина, допомога при безплідді, захист репродуктивного здоров’я, генетичне консультування, підтримка сімей після втрати дитини, допомога дітям з інвалідністю та особливими потребами регулюються законом з повагою до гідності людини, науки, етики і прав дитини.

Стаття 30. Ліки, фармацевтика і медичні закупівлі

Ліки не можуть бути предметом корупційної ренти на хворобі людини.

Держава забезпечує доступність життєво необхідних ліків, прозорість медичних закупівель, контроль якості лікарських засобів, розвиток фармацевтичної незалежності, захист від фальсифікатів, монополій, корупційних схем і необґрунтованого завищення цін.

Закупівлі ліків, медичного обладнання, протезів, вакцин, витратних матеріалів та інших медичних товарів здійснюються прозоро, конкурентно, з відкритою звітністю і громадським контролем.

Корупція у закупівлях, фіктивні поставки, завищення цін, підроблені ліки або зрив постачання життєво необхідних препаратів тягнуть відповідальність, визначену законом.

Стаття 31. Медичні дані, телемедицина і AI в медицині

Медичні дані людини є особливо чутливими персональними даними і підлягають підвищеному захисту.

Медичні дані людини мають служити лікуванню, а не контролю, дискримінації чи комерційній експлуатації.

Пацієнт має право знати, які медичні дані про нього збираються, хто має до них доступ, для якої мети вони використовуються, як вони захищаються і як можна виправити помилки.

Телемедицина, цифрові медичні сервіси і AI можуть використовуватися для підвищення доступності, якості, швидкості і точності медичної допомоги, але не можуть замінювати людську відповідальність лікаря там, де рішення має істотний вплив на життя, здоров’я або права людини.

AI у медицині є допоміжним інструментом. Пацієнт має право на пояснення важливого автоматизованого висновку, людський перегляд і оскарження рішення.

Стаття 32. Медичні працівники і професійна гідність

Медичні працівники мають право на професійну гідність, безпечні умови праці, справедливу оплату, захист від насильства, належне навчання, професійну незалежність, етичні стандарти і захист від примусу до фальсифікацій, корупції або неякісної допомоги.

Держава і громади зобов’язані створювати умови, за яких лікар, медсестра, фельдшер, реабілітолог, психолог, фармацевт та інші медичні працівники можуть якісно виконувати свою роботу без приниження, небезпеки, надмірної бюрократії і корупційного тиску.

Повага до пацієнта і повага до медичного працівника є взаємними умовами гідної медицини.

Стаття 33. Антикорупційні стандарти в медицині та екології

Хвороба людини і екологічна небезпека не можуть бути джерелом корупційного заробітку.

Держава забезпечує спеціальні антикорупційні стандарти у сфері охорони здоров’я, медичного страхування, медичних закупівель, екологічних дозволів, оцінки впливу на довкілля, природних ресурсів, відходів, відновлення після війни і фінансування екологічних програм.

Забороняються неформальні платежі за гарантовану медичну допомогу, фіктивні медичні послуги, корупційні екологічні дозволи, приховані конфлікти інтересів, завищені тарифи, підроблені висновки, незаконна забудова природних територій і будь-яке привласнення коштів, призначених для здоров’я людей або відновлення довкілля.

Кошти охорони здоров’я і екологічного відновлення не можуть бути джерелом корупційної ренти, політичної винагороди, прихованого фінансування пов’язаних осіб або нецільових витрат.

Стаття 34. Прозорість фінансування охорони здоров’я і екологічного відновлення

Фінансування мінімального медичного пакета, загальнообов’язкового медичного страхування, утримання закладів охорони здоров’я, державних медичних програм, закупівель, екологічного моніторингу, відновлення довкілля, ліквідації наслідків війни, реабілітації, екстреної допомоги і спеціалізованої медицини здійснюється прозоро, публічно і підлягає громадському контролю.

Кожна громада публічно звітує про витрати на утримання закладів охорони здоров’я, стан медичної інфраструктури, кадрове забезпечення, доступність послуг, використання субвенцій і цільових коштів.

Держава забезпечує відкриту цифрову систему обліку фінансування базового медичного пакета, страхових внесків, страхових субсидій, закупівель, субвенцій, якості послуг, екологічних програм, відновлення територій і результатів використання коштів.

Такі цифрові системи мають поєднувати відкритість публічних фінансів із захистом персональних медичних даних людини.

Стаття 35. Спеціальні закони про екологічну безпеку, охорону здоров’я і якість життя

Порядок реалізації права на безпечне довкілля, екологічний моніторинг, оцінку впливу на довкілля і здоров’я, захист води, ґрунтів, повітря, лісів, природоохоронних територій, відповідальність забруднювачів, відходи, екоцид, воєнну екологічну шкоду, кліматичну стійкість, міста і села, охорону здоров’я, мінімальний медичний пакет, загальнообов’язкове медичне страхування, страхові субсидії, Солідарний медичний страховий фонд, медичну мережу громад, права пацієнтів, психічне здоров’я, ветеранську медицину, реабілітацію, ліки, медичні дані, AI у медицині, антикорупційні стандарти і прозорість фінансування визначається Конституцією і законами України.

Такі закони не можуть скасовувати право людини на життя, гідність, безпечне довкілля, життєво необхідну медичну допомогу, справедливий доступ до базових медичних послуг, захист медичних даних, екологічну інформацію, громадський контроль і відповідальність забруднювача.

Розділ XXIII. Конституційна стійкість, незмінне ядро Конституції і порядок змін

Стаття 1. Конституційна стійкість як умова існування держави

Конституційна стійкість є здатністю України зберігати незалежність, суверенітет Українського народу, територіальну цілісність, людську гідність, демократичний лад, права людини, народовладдя, розподіл влади, незалежний суд, місцеве самоврядування і конституційну ідентичність у часи миру, війни, кризи, зовнішнього тиску і технологічних змін.

Конституція України може розвиватися, але не може бути використана для самознищення України, скасування свободи, ліквідації Українського народу як джерела влади або повернення держави під зовнішнє панування.

Стаття 2. Конституція як живий договір поколінь

Конституція України є живим договором поколінь Українського народу про свободу, гідність, державність, відповідальність і майбутнє України.

Кожне покоління має право вдосконалювати Конституцію відповідно до потреб часу. Жодне покоління не має права знищити свободу, незалежність, гідність і державність майбутніх поколінь.

Стаття 3. Незмінне ядро Конституції України

Незмінне ядро Конституції України становлять положення про незалежність України, суверенітет Українського народу, територіальну цілісність України, Український народ як джерело влади, людську гідність, базові права і свободи людини, право України на самозахист, демократичний лад, народовладдя, виборність і змінюваність влади, розподіл влади, незалежний суд, місцеве самоврядування, заборону узурпації влади, заборону диктатури, українську мову як державну, конституційну ідентичність України, належність природних ресурсів Українському народові, заборону передачі України під владу держави-агресора або імперського союзу, конституційну пам’ять про боротьбу за незалежність і право майбутніх поколінь на вільну Українську державу.

Незмінне ядро Конституції не може бути скасоване, звужене, обійдене, приховано змінене, тимчасово призупинене або нейтралізоване жодним законом, референдумом, рішенням органу влади, судовим рішенням, міжнародним договором, надзвичайним режимом або іншим актом.

Стаття 4. Заборона самознищення держави через конституційну процедуру

Жодне рішення органу влади, посадової особи, референдуму, надзвичайного органу, військового командування або тимчасової політичної більшості не може скасувати незмінне ядро Конституції України.

Конституційна процедура не може бути використана для ліквідації України, скасування її незалежності, передачі суверенітету державі-агресору, відмови від територіальної цілісності, встановлення диктатури, скасування виборів, скасування прав людини або позбавлення Українського народу статусу джерела влади.

Референдум не може бути використаний для ліквідації України.

Стаття 5. Український народ як джерело влади і межа змін

Український народ є єдиним джерелом влади в Україні. Жодна конституційна зміна не може передати це джерело влади зовнішньому центру, державі-агресору, іноземному органу, олігархічній групі, військовій хунті, партії, особі або іншому суб’єкту.

Народовладдя не може бути підмінене маніпуляцією, примусом, окупаційним голосуванням, цифровою фальсифікацією, адміністративним тиском або інформаційним терором.

Стаття 6. Людська гідність і базові права

Людська гідність є недоторканною основою Конституції України. Конституційні зміни не можуть скасовувати людську гідність, право на життя, свободу, справедливий суд, захист від катувань, рабства, дискримінації, політичного терору або інших базових гарантій людини.

Права людини можуть уточнюватися і розвиватися, але не можуть бути знищені або перетворені на порожню декларацію.

Стаття 7. Незалежність, суверенітет і територіальна цілісність

Незалежність України, суверенітет Українського народу і територіальна цілісність України є незмінними засадами Конституції.

Забороняються зміни, спрямовані на відмову від незалежності України, передачу території, легалізацію окупації, визнання наслідків агресії, підпорядкування України державі-агресору або входження України до імперського союзу, який заперечує її суверенітет.

Стаття 8. Демократичний лад і заборона диктатури

Демократичний лад, виборність влади, змінюваність влади, політична конкуренція, свобода слова, право на опозицію і заборона узурпації влади є елементами незмінного ядра Конституції.

Демократія не може бути використана для знищення демократії. Тимчасова політична більшість не може скасувати право майбутньої меншості стати більшістю шляхом вільних виборів.

Стаття 9. Розподіл влади, незалежний суд і місцеве самоврядування

Розподіл законодавчої, виконавчої, судової, конституційно-захисної та інших форм публічної влади є запобіжником узурпації.

Конституційні зміни не можуть ліквідувати незалежний суд, підпорядкувати суд політичній владі або позбавити людину права на справедливий суд.

Місцеве самоврядування є частиною конституційної стійкості України і не може бути ліквідоване як форма участі громад у публічному управлінні.

Стаття 10. Українська мова, культура і конституційна ідентичність

Українська мова як державна, українська культура, історична пам’ять, конституційна ідентичність і право Українського народу на власну державність є елементами конституційної стійкості України.

Конституційні зміни не можуть скасовувати українську мову як державну або підпорядковувати Україну культурному, інформаційному чи політичному пануванню держави-агресора.

Стаття 11. Конституційна пам’ять і захист від реваншу

Конституційна пам’ять Українського народу про боротьбу за незалежність, злочин агресії, окупацію, геноцидні практики, воєнні злочини, депортації, знищення дітей, екоцид, колабораціонізм і спроби знищення української державності є частиною конституційної стійкості України.

Забороняються зміни, спрямовані на виправдання агресії проти України, легалізацію окупації, скасування відповідальності за державну зраду, колабораціонізм, воєнні злочини, екоцид, корупційне привласнення держави або інші дії, що руйнують суверенітет і безпеку України.

Стаття 12. Рівні внесення змін до Конституції

Зміни до Конституції України поділяються на звичайні, значні і фундаментальні.

Звичайні зміни стосуються технічних, організаційних або уточнюючих положень, які не зачіпають систему влади, права людини, народовладдя, судову систему, місцеве самоврядування, громадянство, природні ресурси, безпеку або незмінне ядро.

Значні зміни стосуються системи влади, виборів, народовладдя, судів, місцевого самоврядування, громадянства, прав людини, природних ресурсів, безпеки, цифрової держави, охорони здоров’я, екології або економічної моделі.

Фундаментальні зміни стосуються основ конституційного ладу, форми держави, статусу Українського народу, територіального устрою або конституційної ідентичності.

Жоден рівень змін не може скасовувати або звужувати незмінне ядро Конституції.

Стаття 13. Процедура звичайних змін

Звичайні конституційні зміни можуть ухвалюватися Верховною Радою України у посиленій парламентській процедурі, визначеній Конституцією і законом.

Така процедура має забезпечувати публічність тексту, достатній час для ознайомлення, юридичну експертизу, відсутність прихованого змісту і перевірку на незачіпання незмінного ядра.

Стаття 14. Процедура значних змін

Значні конституційні зміни потребують офіційного оприлюднення повного тексту, пояснення мети, наслідків і ризиків, публічного громадського обговорення, висновку Конституційного Суду, висновку Охоронителів Нації, часової паузи між внесенням і голосуванням та кваліфікованої більшості Верховної Ради України.

Значні зміни не можуть ухвалюватися поспіхом, без тексту, під тиском, пакетним приховуванням або політичним шантажем.

Стаття 15. Всеукраїнський референдум щодо фундаментальних змін

Фундаментальні конституційні зміни можуть набувати чинності лише після посиленої парламентської процедури, висновку Конституційного Суду, висновку Охоронителів Нації, широкого громадського обговорення і схвалення Українським народом на всеукраїнському референдумі.

Референдум має проводитися лише за умов свободи, безпеки, рівного доступу до інформації, чесної агітації, незалежного спостереження, захищеної процедури голосування і реальної можливості громадян висловити свою волю.

Навіть всеукраїнський референдум не може скасувати незмінне ядро Конституції України.

Стаття 16. Заборона змін в умовах несвободи, окупації або примусу

Конституційні зміни не можуть ухвалюватися в умовах, коли Український народ не має реальної можливості вільно, без страху, окупації, примусу, цензури, зовнішнього контролю або цифрової маніпуляції висловити свою волю.

Зміни заборонені, якщо значна частина території України перебуває під окупаційним контролем; якщо голосування проводиться під тиском держави-агресора; якщо відсутня свобода слова і політична конкуренція; якщо діє політичний терор або узурпація влади; якщо цифрові системи голосування не захищені від фальсифікації.

Стаття 17. Роль Охоронителів Нації

Охоронителі Нації зобов’язані запобігати внесенню, ухваленню або легалізації змін до Конституції, які спрямовані на знищення незалежності України, суверенітету Українського народу, людської гідності, демократичного ладу або інших елементів незмінного ядра.

Охоронителі Нації не є другою владою над народом, але є конституційним запобіжником проти знищення держави через формально легальну процедуру.

У разі загрози незмінному ядру Охоронителі Нації мають право і обов’язок надати публічне попередження, вимагати зупинення процедури змін, звернутися до Конституційного Суду, ініціювати конституційне обговорення і звернутися до Українського народу.

Стаття 18. Конституційний Суд і перевірка змін

Конституційний Суд України перевіряє проєкти конституційних змін на відповідність незмінному ядру Конституції, процедурі внесення змін, правам людини, народовладдю і принципу конституційної стійкості.

Висновок Конституційного Суду є обов’язковою умовою для розгляду значних і фундаментальних змін.

Конституційний Суд не може легалізувати зміну, яка знищує незмінне ядро Конституції.

Стаття 19. Захист від цифрової маніпуляції

Цифрові механізми народовладдя, голосування, ідентифікації, обліку, обговорення або підрахунку голосів не можуть використовуватися для фальсифікації волі Українського народу або прихованої зміни Конституції.

Будь-яка цифрова процедура, пов’язана з конституційними змінами, має бути відкритою для незалежного аудиту, кіберзахищеною, перевірюваною і стійкою до зовнішнього втручання.

Автоматизовані системи або AI не можуть самостійно визначати волю народу, змінювати результати голосування або управляти конституційним процесом без людського, громадського і правового контролю.

Стаття 20. Недійсність антиконституційних змін

Зміни до Конституції, які скасовують або звужують незмінне ядро, ухвалені з порушенням заборон цього розділу, нав’язані державою-агресором, прийняті під окупацією, примусом, узурпацією, цифровою фальсифікацією або політичним терором, є нікчемними.

Нікчемні конституційні зміни не створюють правових наслідків незалежно від форми їх ухвалення, кількості голосів, назви акта, рішення суду, результату референдуму або міжнародного визнання, отриманого під тиском чи внаслідок агресії.

Стаття 21. Відповідальність за узурпацію або знищення Конституції

Спроба знищити Конституцію через формально легальну процедуру є формою узурпації влади.

Особи, які організовують, фінансують, примушують, фальсифікують, легалізують або виконують дії, спрямовані на скасування незмінного ядра Конституції, підпорядкування України державі-агресору, встановлення диктатури або знищення народовладдя, несуть відповідальність, визначену законом.

Посадова особа зобов’язана відмовитися від виконання явно антиконституційного наказу або рішення, спрямованого на знищення незмінного ядра Конституції.

Стаття 22. Спеціальні закони про порядок внесення змін

Порядок ініціювання, підготовки, оприлюднення, обговорення, експертизи, розгляду, голосування, референдуму, перевірки, набрання чинності, оскарження і контролю за змінами до Конституції визначається Конституцією і спеціальними законами України.

Такі закони не можуть звужувати незмінне ядро Конституції, скасовувати роль Українського народу як джерела влади, усувати висновки Конституційного Суду або Охоронителів Нації там, де вони передбачені Конституцією, чи створювати процедуру прихованого самознищення держави.

Розділ XXIV. Перехідні положення

Стаття 1. Набрання чинності Конституцією

Ця Конституція набирає чинності з дня її офіційного проголошення або іншої дати, визначеної актом її ухвалення, крім положень, для яких цією Конституцією встановлено інший строк або спеціальний порядок введення в дію.

Положення цієї Конституції, які є безпосередньо застосовними, діють з дня набрання чинності Конституцією.

Положення, що потребують ухвалення законів, створення інституцій, проведення виборів, формування реєстрів, цифрової інфраструктури або фінансових механізмів, вводяться в дію у порядку і строки, визначені цим розділом та законами, ухваленими на його виконання.

Стаття 2. Безперервність державної влади

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, суди, військове командування, правоохоронні органи, державні служби, бюджетні установи та інші публічні інституції продовжують здійснювати свої повноваження до формування або приведення у відповідність органів, передбачених цією Конституцією.

Жоден орган влади не може припинити виконання необхідних функцій лише з підстав набрання чинності цією Конституцією, якщо це створює загрозу життю людей, обороноздатності, правопорядку, бюджетній стабільності, судовому захисту або публічним послугам.

Безперервність держави не означає збереження старої системи без змін. Вона означає поетапне приведення всіх органів і процедур у відповідність із цією Конституцією без зупинення державного життя.

Стаття 3. Чинність законів і актів

Закони та інші нормативно-правові акти, чинні на день набрання чинності цією Конституцією, застосовуються в частині, що не суперечить цій Конституції, до ухвалення нових законів або приведення їх у відповідність.

Норми законів і підзаконних актів, які прямо суперечать цій Конституції, не можуть застосовуватися після набрання нею чинності.

У разі суперечності між положеннями цієї Конституції та законом або іншим нормативно-правовим актом застосовується Конституція України.

Стаття 4. Перехідний законодавчий пакет

Протягом встановленого перехідного строку Верховна Рада України зобов’язана ухвалити пакет законів, необхідних для повного введення цієї Конституції в дію.

До перехідного законодавчого пакета належать закони про порядок введення Конституції в дію, вибори за новою моделлю, Верховну Раду, Президента-Гетьмана, Кабінет Міністрів, Охоронителів Нації, Конституційний Суд і судову систему, прокуратуру, поліцію, безпеку і правопорядок, місцеве самоврядування, громадянство, статус резидента, множинне громадянство, цифрове народовладдя, захист даних, AI, антикорупційне очищення, національне багатство, ресурсні рахунки, ресурсний дивіденд, загальнообов’язкове медичне страхування, Солідарний медичний страховий фонд, екологічну безпеку, здоров’я людини, порядок внесення змін до Конституції та завершення перехідного періоду.

Невиконання обов’язку щодо ухвалення перехідного законодавчого пакета не зупиняє дію Конституції, але тягне політичну, конституційну або іншу відповідальність, визначену законом.

Стаття 5. Перехідний календар

Введення цієї Конституції в дію здійснюється поетапно.

Протягом перших трьох місяців здійснюються офіційне проголошення перехідного календаря, юридичний аудит законодавства, створення Перехідної конституційної комісії, підготовка першочергових законопроєктів і визначення відповідальних органів.

Протягом шести місяців ухвалюються базові закони про вибори, органи влади, Охоронителів Нації, громадянство, цифрову державу, судову систему, місцеве самоврядування та інші першочергові інституції.

Протягом дванадцяти місяців запускаються основні процедури формування нових інституцій, створюються необхідні реєстри, інформаційні системи, перехідні регламенти і механізми контролю.

Протягом вісімнадцяти місяців мають бути проведені перші вибори за новою конституційною моделлю, якщо цьому не перешкоджають воєнний стан, активні бойові дії або об’єктивна неможливість вільного волевиявлення.

Протягом двадцяти чотирьох місяців має бути забезпечено повний запуск нової системи ключових органів державної влади.

Протягом тридцяти шести місяців має бути завершена основна гармонізація законодавства з цією Конституцією.

Стаття 6. Верховна Рада в перехідний період

Верховна Рада України, обрана до набрання чинності цією Конституцією, здійснює повноваження до обрання Верховної Ради України за новою конституційною моделлю, але не довше строку, визначеного перехідними положеннями та законом.

У перехідний період Верховна Рада зобов’язана забезпечити ухвалення законів, необхідних для введення цієї Конституції в дію, і не може використовувати перехідний період для збереження старої системи без змін.

Верховна Рада не може ухвалювати закони, які відкладають, блокують, спотворюють або саботують введення цієї Конституції в дію.

Стаття 7. Президент України і перехід до посади Президента-Гетьмана

Президент України, обраний до набрання чинності цією Конституцією, здійснює повноваження до обрання Президента-Гетьмана України за цією Конституцією, якщо інше не визначено спеціальним перехідним законом.

Перехід до посади Президента-Гетьмана не може створити вакууму верховного представництва держави, оборонного керівництва, міжнародного представництва або конституційної відповідальності.

Перші вибори Президента-Гетьмана України проводяться у строк, визначений перехідним законом, після ухвалення законів, необхідних для функціонування нової моделі.

Стаття 8. Кабінет Міністрів і виконавча влада

Кабінет Міністрів України і центральні органи виконавчої влади продовжують виконувати свої повноваження до формування або приведення у відповідність виконавчої влади за цією Конституцією.

У перехідний період Кабінет Міністрів забезпечує безперервність оборони, бюджету, соціальних виплат, медицини, освіти, енергетики, транспорту, цифрових сервісів, зовнішньої політики, міжнародної допомоги, відновлення і публічних послуг.

Реорганізація виконавчої влади не може бути використана для незаконного звільнення доброчесних службовців, прихованого привласнення активів або знищення інституційної пам’яті держави.

Стаття 9. Перший склад Охоронителів Нації

Перший склад Охоронителів Нації формується у спеціальному перехідному порядку, визначеному законом, із забезпеченням відкритості, доброчесності, участі громадян і недопущення контролю з боку чинної політичної влади.

Закон про Охоронителів Нації має бути ухвалений у першочерговому порядку після набрання чинності цією Конституцією.

Перший склад Охоронителів Нації не може бути сформований кулуарною домовленістю, партійною квотою, рішенням однієї посадової особи або органу, залежного від чинної політичної більшості.

До формування першого складу Охоронителів Нації їхні функції не можуть бути привласнені жодним іншим органом, крім тимчасових мінімальних процедур захисту незмінного ядра, визначених спеціальним перехідним законом.

Стаття 10. Судова система і Конституційний Суд

Суди України продовжують здійснювати правосуддя до приведення судової системи у відповідність із цією Конституцією.

Перехід не може бути підставою для зупинення доступу людини до правосуддя.

Судові рішення, ухвалені до набрання чинності цією Конституцією, залишаються чинними, якщо не скасовані у встановленому законом порядку.

Приведення судової системи у відповідність із цією Конституцією здійснюється поетапно, із гарантіями незалежності суддів, справедливої процедури, перевірки доброчесності, захисту від політичної чистки і права людини на судовий захист.

Стаття 11. Прокуратура, поліція, безпека і правопорядок

Органи прокуратури, поліції, безпеки, розслідування, правопорядку і виконання судових рішень продовжують роботу в перехідний період.

Їхня діяльність має бути приведена у відповідність із цією Конституцією у строки, визначені законом.

Реформа цих органів не може призвести до безкарності злочинів, руйнування правопорядку, політичного переслідування, втрати доказів, саботажу антикорупційних справ або зупинення захисту громадян.

Стаття 12. Місцеве самоврядування і громади

Органи місцевого самоврядування, територіальні громади, місцеві бюджети, комунальні установи і місцеві публічні служби продовжують роботу після набрання чинності цією Конституцією.

Перехід до нової конституційної моделі не може бути підставою для незаконної централізації влади, вилучення ресурсів громад, зупинення місцевих бюджетів або ліквідації базових послуг.

Громади беруть участь у підготовці і впровадженні законів, що стосуються місцевого самоврядування, ресурсів, медицини, освіти, екології, цифрових сервісів і публічних послуг.

Стаття 13. Громадянство, статус резидента і множинне громадянство

Особи, які є громадянами України на день набрання чинності цією Конституцією, зберігають громадянство України і політичні права, крім випадків, передбачених цією Конституцією і законами, ухваленими на її виконання.

Громадянська підготовка і підтвердження знання основ Конституції для набуття повних політичних прав застосовуються до осіб, які досягають повноліття після набрання чинності відповідним законом, якщо інше не визначено перехідним законом.

Правила втрати політичних прав за тяжкі корупційні злочини застосовуються після набрання чинності законом, який визначає відповідні склади злочинів, процедуру, гарантії судового захисту, статус резидента України і порядок документування такого статусу.

Закон про множинне громадянство, гарантію вільного виїзду осіб з множинним громадянством, обмеження щодо найвищих посад і правила щодо громадянства держави-агресора має бути ухвалений протягом визначеного перехідного строку.

Стаття 14. Антикорупційна система і очищення публічної влади

Антикорупційні органи, механізми доброчесності, декларації, перевірки, відкриті реєстри, відповідальність за незаконне збагачення, корупційне привласнення держави і зловживання владою мають бути приведені у відповідність із цією Конституцією.

Перехідний період не може бути використаний для амністії корупції, знищення антикорупційних справ, легалізації незаконно набутого майна, уникнення відповідальності або повернення корупційних груп до контролю над державою.

Закони про антикорупційне очищення і доброчесність мають передбачати справедливу процедуру, презумпцію невинуватості, судовий захист і реальну відповідальність за тяжкі корупційні злочини.

Стаття 15. Ресурсні рахунки, національне багатство і ресурсний дивіденд

Впровадження персональних ресурсних рахунків громадян України, ресурсного дивіденду, обліку національного багатства, державних і ресурсних підприємств, природних ресурсів, надр, землі, води, лісів, енергетичних активів та інших об’єктів здійснюється поетапно.

Першим етапом є створення відкритого державного реєстру національних ресурсів і активів, аудит державних підприємств, аудит доходів від використання природних ресурсів і визначення прозорої методики розподілу ресурсного дивіденду.

Другим етапом є ухвалення закону про персональні ресурсні рахунки громадян України, джерела їх наповнення, порядок адміністрування, захист від корупції, цифровий облік і громадський контроль.

Третім етапом є пілотний запуск ресурсних рахунків і поступове поширення системи на всі передбачені Конституцією джерела.

Стаття 16. Загальнообов’язкове медичне страхування і базовий медичний пакет

Мінімальний базовий безоплатний пакет медичних послуг діє з дня набрання чинності цією Конституцією в межах, визначених Конституцією, законом і фактичними можливостями держави, з пріоритетом екстреної, невідкладної, дитячої, материнської, інфекційної, психічної, паліативної і реабілітаційної допомоги.

Закон про загальнообов’язкове медичне страхування має бути ухвалений протягом перехідного строку.

Солідарний медичний страховий фонд України створюється або визначається законом, який встановлює джерела фінансування, страхові внески, страхові субсидії, цифровий облік, контроль, аудит, права пацієнтів і запобіжники від корупції.

Механізм страхової субсидії на основі податкової декларації за попередній рік запускається після технічної готовності податкових, страхових і медичних інформаційних систем, але не пізніше строку, визначеного законом.

Стаття 17. Цифрова держава, реєстри, AI і захист даних

Державні реєстри, цифрові сервіси, системи ідентифікації, цифрове народовладдя, AI-рішення, персональні дані, медичні дані, екологічні дані, фінансові дані і дані громадян мають бути приведені у відповідність із цією Конституцією.

Перехід до цифрової держави не може бути підставою для позбавлення людини доступу до послуг через відсутність цифрового пристрою, інтернету, навичок або технічну помилку.

Держава зобов’язана забезпечити аудит ключових реєстрів, кіберзахист, захист персональних даних, право людини на пояснення автоматизованого рішення, людський перегляд і оскарження.

AI не може самостійно ухвалювати рішення, які позбавляють людину прав, громадянства, соціальної допомоги, медичної допомоги, права голосу або доступу до правосуддя.

Стаття 18. Екологічне відновлення, воєнна шкода і репарації

Держава забезпечує перехідний план екологічного відновлення України, фіксації воєнної екологічної шкоди, розмінування, очищення територій, відновлення води, ґрунтів, лісів, природоохоронних територій, міст, сіл та інфраструктури.

Екологічна шкода, завдана державою-агресором, її органами, військами, пов’язаними особами або контрольованими структурами, підлягає документуванню, міжнародному пред’явленню, стягненню і використанню для відновлення України.

Відновлення України не може бути використане для корупційної забудови, знищення природних територій, прихованої приватизації ресурсів або перетворення постраждалих громад на території без прав.

Стаття 19. Перехід під час воєнного стану або після війни

Якщо на день набрання чинності цією Конституцією в Україні діє воєнний стан або тривають активні бойові дії, строки проведення виборів, референдумів і повного запуску окремих інституцій можуть бути перенесені лише настільки, наскільки це об’єктивно необхідно для безпеки, свободи волевиявлення і захисту держави.

Воєнний стан не може бути використаний для безстрокового відкладення переходу до нової Конституції.

Будь-яке перенесення строків має бути публічно обґрунтоване, обмежене в часі, перевірюване, підконтрольне суспільству і не може скасовувати дію прямих норм Конституції щодо прав людини, незмінного ядра, оборони, правосуддя і безперервності держави.

Стаття 20. Заборона саботажу конституційного переходу

Умисне невиконання, затягування, саботаж або блокування введення цієї Конституції в дію посадовими особами, органами влади, політичними суб’єктами, державними службовцями або пов’язаними особами тягне відповідальність, визначену законом.

Саботажем конституційного переходу є, зокрема, умисне неухвалення обов’язкових перехідних законів без об’єктивної причини, приховування документів, знищення реєстрів, блокування фінансування, маніпуляція строками, невиконання прямих норм Конституції, фальсифікація перехідних процедур або спроба зберегти старі повноваження всупереч Конституції.

Політичні розбіжності щодо змісту законів не є саботажем, якщо вони здійснюються добросовісно, відкрито і в межах конституційної процедури.

Стаття 21. Перехідна конституційна комісія

Для координації переходу до нової конституційної системи створюється Перехідна конституційна комісія.

Перехідна конституційна комісія не є органом влади, не замінює Верховну Раду, Кабінет Міністрів, суди, Президента-Гетьмана, Охоронителів Нації або органи місцевого самоврядування.

Комісія здійснює підготовку, моніторинг, юридичну інвентаризацію, координацію, методичну допомогу і публічне звітування щодо виконання перехідних положень.

Комісія зобов’язана регулярно публікувати звіти про стан виконання перехідного календаря, ухвалення необхідних законів, створення нових інституцій і ризики саботажу переходу.

Стаття 22. Завершення перехідного періоду

Перехідний період завершується після формування ключових органів державної влади за цією Конституцією, проведення перших виборів за новою конституційною моделлю, запуску Охоронителів Нації, приведення судової системи у відповідність із Конституцією, ухвалення основного перехідного законодавчого пакета, запуску базових цифрових, громадянських, антикорупційних, ресурсних, медичних і екологічних механізмів та офіційного звіту Перехідної конституційної комісії.

Завершення перехідного періоду не припиняє обов’язку держави продовжувати гармонізацію законодавства, відновлення України, розвиток інституцій і захист прав людини.

Перехідний період не може бути оголошений завершеним, якщо ключові конституційні органи не сформовані, вибори за новою моделлю не проведені без об’єктивної причини, а базові гарантії Конституції фактично не діють.